— Я тут надумав купити свібл. Жінка переконує, що він нам потрібен.
— О, звісно, — погодився ремонтник. І, почервонівши, зніяковіло додав: — Взагалі-то мене дивує, що у вас досі немає свібла, це так дивно. І поводитеся ви... незвично. Дозвольте поцікавитися, звідкіля ви родом? І чому такі... сказати б, погано інформовані?
— Ці люди, — пояснив Кортленд, — із того краю, де немає ніяких свіблів.
Лице ремонтника одразу посуворішало, на ньому з’явилася тінь підозри.
— Он як? — різко відказав він. — Цікаво. І що ж це за такий край?
Кортленд знову бовкнув щось не те, він і сам це відчув. Та перш ніж він здобувся на відповідь, МакДавел відкашлявся й незворушно продовжив:
— Так от, — сказав він, — ми плануємо його придбати. Чи є у вас якісь каталоги? Із зображеннями різних моделей?
Ремонтник жваво відповів:
— На жаль, сер, немає. Проте, якщо ви продиктуєте мені свою адресу, я передам її у відділ продажів, і вам надішлють усю необхідну інформацію. Якщо хочете, наш фахівець може зайти до вас, коли вам буде зручно, і роз’яснити переваги свібла.
— Перший свібл виготовили, якщо я не помиляюся, 1963 року? — уточнив Гарлі.
— Не помиляєтеся, — ремонтник на хвильку забув про свої підозри. — І це був дуже своєчасний винахід. Я вам ось що скажу: якби Райт тоді не випустив своєї першої моделі, на світі вже нікого б не залишилося. Ви, люди без свіблів, можливо, цього не знаєте... або вдаєте, ніби не знаєте, але ви живі зараз тільки завдяки старому Р. Дж. Райту. Свібли — ось на чому тримається наш світ.
Відкривши свою чорну валізку, ремонтник спритно дістав звідти якийсь складний прилад із трубок і дротів. Він наповнив його прозорою рідиною, потім закрив кришкою, перевірив хід поршня і випростався.
— Я почну з порції «де ікс» — зазвичай це повертає їх до життя.
— Що таке «де ікс»? — швидко перепитав Ендерсон.
Здивований цим запитанням, ремонтник відповів:
— Високопротеїновий харчовий концентрат. Ми виявили, що дев’яносто відсотків наших попередніх викликів спричинені неправильною дієтою. Люди просто не знають, як дбати про свої нові свібли.
— Боже, — промовив Ендерсон слабким голосом. — Це щось живе.
У Кортлендовій голові запанувало сум’яття. Він помилився, перед ними стоїть, копирсаючись у своєму обладнанні, зовсім не майстер із ремонту приладів. Цей юнак прийшов допомогти йому зі свіблом, от тільки його спеціалізація була дещо інакша, ніж Кортленд очікував. Цей хлопець — не ремонтник, він — ветеринар.
Тим часом, викладаючи з валізи інструменти та лічильники, юнак виправдовувався:
— Нові свібли набагато складніші за попередні моделі, мені все це знадобиться ще на першому етапі роботи. А все через Війну.
— Війну? — занепокоєно перепитала Фей Кортленд.
— Не через давню війну. А через велику, сімдесят п’ятого року. Та, менша, шістдесят першого, насправді була незначним конфліктом. Думаю, ви знаєте, що Райт був військовим інженером, дислокованим у... ну, тоді це звалося Європою. Напевне, ця ідея з’явилася в нього, коли потоки біженців почали перетинати кордон. Так, я певен, що саме так усе й було. У тій маленькій війні шістдесят першого сюди перебралися мільйони. Та й за кордон повтікало чимало. Лише уявіть собі: люди кидалися від одного табору до другого... Яке безглуздя!
— Я — поганий знавець історії, — прохрипів Кортленд. — Не дуже старався у школі... Нагадайте, та війна шістдесят першого була між Росією та Америкою?
— О, — відгукнувся ремонтник, — та, власне, між усіма. Росія, авжеж, очолила Східний блок. Америка — Західний. Але у війну були втягнуті геть всі. Втім, то була маленька війна, не варто й згадувати.
— Маленька? — нажахано перепитала Фей.
— Ну, — виправився ремонтник, — можливо, на той час вона виглядала масштабною. Але будівлі після неї вціліли. Та й протривала вона лише кілька місяців.
— І хто... переміг? — здушено запитав Ендерсон.
Ремонтник пирхнув.
— Переміг? Дивне запитання. Більше людей вціліло у країнах Східного блоку, якщо ви про це. Так чи інакше, війна шістдесят першого була важлива — поза всяким сумнівом, ваш учитель історії на цьому мав наголосити — винайденням свіблів. Р. Дж. Райта осяяло, коли він спостерігав цю біганину між таборами. Тож сімдесят п’ятого року, коли почалася справжня війна, у нас було вже безліч свіблів, — він замислився, а потім додав: — Власне, можна сказати, що ця справжня війна була війною за свібли. Вона стала останньою. Між тими, хто хотів мати свібли, і тими, хто не хотів, — і він самовдоволено закінчив: — Авжеж, перемогли ми.
За деякий час Кортленд порушив мовчання:
— Що сталося з іншими? З тими, хто... був проти свіблів?
— Ну, — спокійно відповів ремонтник, — з ними розібралися свібли.
Кортленд тремтливими руками підпалив свою люльку.
— Я цього не знав.
— Що ви мали на увазі? — втрутився у розмову Песброк. — Як свібли з ними розібралися? Що вони з ними зробили?
Ремонтник ошелешено похитав головою.
— Я й не знав, що наші громадяни настільки необізнані, — очевидно, йому сподобалася роль просвітника, випнувши кістляві груди, він заходився викладати основи історії уважному колу слухачів: — Перший свібл із атомним двигуном був справді грубою моделлю. А проте, він виконав своє призначення. На початку він умів лише ділити біженців на дві групи: тих, хто справді у щось вірив, і тих, хто лише вдавав, що вірить, і міг знову змінити свою думку... хто не був на сто відсотків вірний ідеї. Влада хотіла знати, хто з біженців, які пристали на бік Заходу, не зрадить їх у війні, і виявити шпигунів та секретних агентів. Це й було на самому початку завданням свібла. Не те, що сьогодні.
— Авжеж, — безживним голосом підтакнув Кортленд, — куди їм до сьогоднішніх.
— Сьогоднішні, — підхопив ремонтник, — уже не займаються такими дурницями. Безглуздо чекати, поки індивід розвине контрідеологію, а потім сподіватися, що він від неї відмовиться. Сміх та й годі! Після шістдесят першого року лишилася тільки одна контрідеологія — тих, хто виступав проти свіблів.
Він щасливо розсміявся.
— Відповідно, свібли почали виокремлювати тих, хто не хотів, щоб свібли ділили нас на групи. Ого, люди, оце була війна! Не брудна, з бомбами й напалмом. А наукова — без колишнього розпилювання хімічних речовин. Свібли спускалися в підвали, руїни й укриття і витягали звідти інакодумців, одного за одним. Поки не зібрали їх усіх. Відтепер, — підсумував він, готуючи своє обладнання, — ми не мусимо хвилюватися про війни чи щось подібне. Більше не буде конфліктів, бо в нас немає контрідеологій. Райт показав, що насправді немає значення, яку сповідувати ідеологію, і байдуже, буде це комунізм, вільне підприємництво, соціалізм, фашизм чи рабство. Головне — щоб усі ми щиро переймалися цією ідеєю і були їй вірними до кінця. І, поки у нас є наші свібли... — він змовницьки підморгнув Кортленду. — Ну, як власник нового свібла, ви, безперечно, вже відкрили для себе його переваги. Тепер вам знайоме відчуття захищеності й задоволення від непохитної ідеологічної позиції, спільної для всіх на Землі. Від усвідомлення, що немає жодної загрози, жодного шансу, що ви пуститеся берега, а якийсь свібл мимохіть поживиться вами.
Першим прийшов до тями МакДавел.
— Отож-бо, — глузливо зауважив він. — Недарма нам із жінкою він так потрібен.
— О, ви обов’язково маєте завести у себе свібла, — наполегливо почав радити ремонтник. — Подумайте лише: коли у вас буде свібл, він автоматично почне вас регулювати. І ви без зусиль і сумнівів триматиметеся правильного курсу. Ви будете завжди певні, що не відхиляєтеся від нього. Згадайте наш слоган: «Нащо бути вірним наполовину?» Ваш свібл безболісно коригуватиме ваші погляди. А якщо ви просто сподіваєтеся, що йдете правильним шляхом, глядіть, щоб в гостях у вашого друга його свібл не заліз вам у череп і не висмоктав усе до решти. Звісно, — замислився він, — інколи чужий свібл встигає вас переналаштувати. Але зазвичай уже запізно. Зазвичай... — він усміхнувся, — зазвичай людей уже не врятувати, щойно вони ступають на криву доріжку.