— А ваша робота, — пробурмотів Песброк, — полягає в тому, аби стежити, щоб свібли справно працювали?
— Так, бо вони припиняють слухатися, якщо залишити їх напризволяще.
— Хіба не парадокс? — здивувався Песброк. — Свібли стежать за нашою слухняністю, а ми — за їхньою. Виходить якесь замкнене коло...
Ремонтника надзвичайно заінтригувала ця думка.
— Так, для мене це нове спостереження. Звісно, ми контролюємо свіблів. Щоб вони не померли, — він здригнувся, — або з ними не трапилося щось гірше.
— Померли? — перепитав Гарлі, все ще нічого не розуміючи. — Але ж, якщо вони штучні... — Насупивши брови, він сказав: — Вони або машини, або живі істоти. То що ж вони: перше чи друге?
Ремонтник терпляче почав розтлумачувати йому основи фізики:
— Свібл-культура — це органічний фенотип, вирощений за контрольованих умов у протеїновому середовищі. Нервова тканина в основі свібла, відповідальна за прийняття рішень, звісно, жива — у тому сенсі, що вона росте, думає, їсть і випорожнюється. Так, вона, безперечно, жива. Натомість свібл як функціональне ціле — штучний виріб. Органічну тканину вміщують в резервуар, який після того герметично закривають.
Цього мені, звісно, не можна торкатися, я тільки даю свіблові поїсти, щоб відновити правильне травлення, а також намагаюся знищити паразитів, які в нього проникли. Я слідкую за тим, щоб свібл залишався справним і здоровим. Рівновага цього організму, звісно, контролюється цілком механічними засобами.
— У свіблів є прямий доступ до людської свідомості? — вражено запитав Ендерсон.
— Звісно. Це ж телепатичний багатоклітинний організм лабораторного походження. З його допомогою Райт раз і назавжди вирішив головну проблему сучасності: існування різних, ворожих одна одній, ідеологічних доктрин, зради та інакодумства. Пригадайте знаменитий афоризм Генерала Штайнера: «Війна — це перенесення конфлікту з виборчої дільниці на поле бою». Або преамбулу Статуту Всесвітньої служби: «Якщо ми хочемо позбутися воєн, їх слід викорінити зі свідомості людей, бо саме в людській свідомості зароджується бунт». До шістдесят третього року ми не мали змоги залізти людям у голови. Аж до шістдесят третього року ця проблема не мала вирішення.
— Дякувати Богу, — голосно промовила Фей.
Проте ремонтник не звернув на неї уваги, його охопив невтримний ентузіазм.
— Із появою свіблів ми змогли перетворити засадничу соціологічну проблему вірності на суто технічну: звели її до простих дій із налаштування та ремонту. Наша єдина функція — забезпечити безперебійну роботу свіблів, за решту відповідають вони.
— Іншими словами, — вкрадливо уточнив Кортленд, — ви, ремонтники, — єдині, хто контролює свіблів. Ви — втілення тієї людської інстанції, яка стоїть над цими машинами.
Ремонтник задумався.
— Мабуть, так воно і є, — скромно визнав він. — Так, ви праві.
— Чорт, невже, окрім вас, вони керують всією людською расою?!
Кістляві груди випнулися від самовдоволення й пихи.
— Можна і так сказати.
— Послухайте, — хрипко промовив Кортленд, хапаючи ремонтника за руку. — Якого біса ви так у цьому впевнені? Ви точно їх контролюєте чи, може, вони вас? — у нього зародилася божевільна надія: поки люди ще мають владу над свіблами, є шанс повернути все, як було. Свіблів можна розібрати, розкласти на частини. Поки свібли змушені коритися людині, яка їх обслуговує, не все ще втрачено.
— Тобто, сер? — закліпав очима ремонтник. — Звісно, ми їх контролюємо. Не хвилюйтеся, — і він рішуче вивільнився з Кортлендової хватки. — Гаразд, то де ж ваш свібл? — він роззирнувся кімнатою. — Я поспішаю, адже час спливає.
— Немає у мене ніякого свібла, — просто сказав Кортленд. Спочатку ремонтник не усвідомив почутого. Потім на його обличчі промайнув дивний збентежений вираз.
— Немає? Але ж ви самі сказали...
— Щось пішло не за планом, — пояснював йому Кортленд. — Немає ніяких свіблів. Ще зарано — їх іще не вигадали. Зрозуміли? Ви помилилися з часом!
Хлопець вирячив очі. Притискаючи до себе інструменти, він відступив на кілька кроків, моргнув і вичавив із себе:
— Помилився... з часом? — раптом він усе зрозумів. І одразу здався якимось старшим, набагато старшим. — Щось таке я підозрював. Усі ці неушкоджені будівлі, старовинні меблі... Очевидно, в трансмісійній машині змістилися фази! — тепер він просто палав люттю: — Ця вже мені миттєва служба! Я так і знав, що диспетчерський центр не був готовий до заміни старої механічної системи. Казав же їм протестувати все як слід. Боже, яке тепер буде пекло, не уявляю, як ми виправимо цю похибку.
Він нахилився і знавісніло покидав своє обладнання назад у валізу. Замкнувши її одним різким рухом, підвівся і коротко вклонився Кортленду.
— На все добре, — холодно попрощався він. І зник.
Там, де щойно стояв хлопець, більше нікого не було. Майстер із ремонту свіблів повернувся туди, звідки прийшов.
За якийсь час Песброк озирнувся і подав знак технікові на кухні.
— Вимикай уже свій магнітофон, — похмуро пробурмотів він. — Нічого більше записувати.
— Боже милостивий, — Гарлі ніяк не міг оговтатися від почутого. — Світ, над яким панують машини.
Фей тремтіла.
— Я навіть не уявляла, що в цього юнака так багато влади, я думала, він — звичайнісінький робітник.
— Натомість він відповідає за все, — скрушно кивнув Кортленд.
Запала мовчанка.
Діти почали позіхати. Фей миттю опинилася біля них і відпровадила до спальні.
— Час до ліжка, — скомандувала вона з удаваною бадьорістю.
Сонно опираючись матері, хлопчики врешті здалися і зникли за дверима. Вітальня потроху оживала. Фахівець зі звукозапису почав згортати дроти. Судова стенографістка зібрала свої нотатки й відклала вбік олівці. Гарлі закурив сигару і з похмурим обличчям пускав кільця диму.
— Думаю, — нарешті озвався Кортленд, — ми всі повірили в реальність того, що відбулося, і переконалися, що це — не чийсь дурний жарт.
— Ну, — пирхнув Песброк, — він розчинився у повітрі. Це вже достатній доказ. Та й той мотлох, що він притяг із собою...
— Нас відділяє лише дев’ять років, — задумано сказав Паркінсон, електрик. — Райт уже давно народився. Треба його розшукати і вбити, поки ще є час.
— Він — військовий інженер, — кивнув МакДавел. — І нам відоме його ім’я: Р. Дж. Райт. Думаю, його нескладно знайти. Може, у нас ще є шанс цьому запобігти.
— Чи надовго люди втримають контроль над свіблами? — зітхнув Ендерсон.
Кортленд невпевнено стенув плечима:
— Навіть не уявляю. Може, це протриває роки... може, століття. Та коли-небудь станеться щось, чого вони не передбачили. І тоді їхні хижі машини почнуть полювання на людей.
Фей затремтіла всім тілом.
— Це жахливо! Добре, що ми зараз у безпеці.
— Які ж ви схожі з тим ремонтником, — дошкульно промовив Кортленд. — Усе гаразд, допоки це не стосується безпосередньо вас...
Фей, виснажена хвилюванням, спалахнула:
— Ми про це поговоримо пізніше, — вона силувано всміхнулася Песброку: — Іще кави? Я піду заварю, — розвернувшись на закаблуках, вона вилетіла з вітальні на кухню.
Поки вона наливала воду в кавоварку, в двері подзвонили. Усі присутні завмерли й перезирнулися, занімілі й налякані.
— Він повернувся, — прошепотів Гарлі.
— Може, це й не він, — так само пошепки заперечив Ендерсон. — Може, нарешті привезли відеоапаратуру.
Проте ніхто з них не зробив жодного кроку в бік дверей. За деякий час дзвінок теленькнув удруге, цього разу довше й вимогливіше.
— Треба відчинити, — дерев’яним голосом озвався Песброк.
— Тільки не я, — судова стенографістка аж перехрестилася.
— Взагалі-то це не моя квартира, — відкараскався МакДавел.
Кортленд неохоче рушив до дверей. Перш ніж взятися за ручку, він уже знав, хто це. Диспетчерський центр перейшов на надсучасну миттєву трансмісію. І зробив так, щоб посильні й ремонтники потрапляли прямісінько на місце виклику. Усе заради абсолютного, довершеного контролю над свіблами, усе заради безпомильної роботи.