Та десь вони таки помилилися. Контроль схибив. Усе працювало навпаки, рухалося не вперед, а назад. Безпомічний, він самознищився: був надто бездоганний. Узявшись за ручку, Кортленд прочинив двері квартири.
У коридорі стовбичило четверо чоловіків. Вони були в кепках та непоказних сірих одностроях. Той із них, хто стояв попереду, зняв із голови кепку, пробігся поглядом по своїх паперах, потім ввічливо кивнув Кортлендові:
— Добридень, сер, — невимушено привітався він. Це був рославий чоловік із широкими плечима й густою темною чуприною, що падала йому на лискуче від поту чоло. — Ми... гм... трохи заблукали на шляху до вас. Довго вас розшукували.
Зазирнувши до помешкання, він підтягнув важкий шкіряний пояс, запхав свої папери до кишені й потер великі натруджені руки.
— Він унизу, в багажнику, — повідомив чоловік Кортлендові та решті присутніх. — Тільки скажіть, де хочете встановити, і ми швидко його занесемо. Треба вибрати гарне місце... ось там, біля вікна, наприклад, — розвернувшись, чоловік попрямував до службового ліфта слідом за робітниками. — Ця остання модель свібла займає чи не весь вільний простір.
Ринковий полон
Суботнього ранку, близько одинадцятої години, місіс Една Бертелсон збиралася у свою коротку поїздку. Хоч це й відбувалося щотижня, відбираючи чотири години її цінного робочого часу, вона вирушала в цю прибуткову поїздку сама й ні з ким не ділилася таємницею своєї знахідки.
Адже інакше, ніж знахідкою, це не назвеш. Це була справді знахідка, неймовірна й приголомшлива удача. Такого ще ніколи не траплялося, а вона у цьому бізнесі вже п’ятдесят три роки. Навіть більше, якщо враховувати роки праці в крамничці її батька, — але їх, звісно, можна не брати до уваги. Вона працювала там, щоб отримати досвід (тато це всіляко підкреслював), жодної платні вона не отримувала. Проте це навчило її розуміти бізнес, дало відчути, як це — порядкувати у маленькій сільській крамничці: гострити олівці, розвішувати липкі стрічки від мух, продавати сушені боби й зганяти кота з барної стійки, на якій він любив дрімати.
Тепер крамниця постаріла, зрештою, як і її власниця. Дебелий, міцний поставою бородань, її батько, давно помер, діти й онуки вже встигли розправити крила, випурхнути з рідного гнізда в широкий світ і розлетітися хто куди. Вони з’являлися один за одним, зростали у Волнат Крік із вигорілими під засушливим, спекотним літнім сонцем чупринами, а потім ішли, зникаючи з її життя так само по одному. З року в рік і жінка, і крамниця потроху занепадали, набирали дедалі благішого, ба навіть суворого і похмурого вигляду. Щодалі уподібнювалися одна одній.
Того ранку, щойно прокинувшись, Джекі спитав:
— Бабуню, а ти куди?
Хоч він і знав, куди вона збирається. Вона брала вантажівку, як і завжди, він бачив це щосуботи. Та Джекі подобалося її питати, його тішила усталеність бабусиної відповіді. Її незмінність.
Відповідь на наступне запитання також також була незмінною, проте подобалась йому набагато менше. Запитання звучало так:
— Можна мені з тобою?
І він завжди чув тверде «ні».
Една Бертелсон засапано тягала пакунки і коробки від задніх дверей крамниці до іржавого високого пікапа. На вантажівці лежав шар куряви; її червоні металеві боки були погнуті й зашкарублі. Двигун уже працював: деренчав і грівся під полудневим сонцем. Декілька сіро-коричневих курчат видзьобувало щось із пилу біля коліс. Із-під веранди крамниці визирала вгодована біла кудлата вівця, знуджено й байдуже спостерігаючи за перебігом прісного дня. Бульваром Маунт Дьябло котилися легкові авто і вантажівки. Уздовж Лафайєтт-авеню походжали поодинокі покупці — фермери та їхні дружини, дрібні торговці, робітники, а також кілька жінок із міста в яскравих штанцях, пістрявих блузах, сандалях і банданах. Із радіо перед крамницею з жерстяним скреготом лунала поп-музика.
— Чуєш, — не вгавав Джекі, — я спитав, куди ти зібралася.
Місіс Бертелсон з натугою нахилилася — з роками спина стала негнучкою, — щоб підняти останні кілька коробок. Більшість із них напередодні завантажив швед Ерні, незграбний блондин, якого вона наймала для важкої роботи у крамниці.
— Що? — пробурмотіла вона, виринаючи із задуми. Сіре зморшкувате обличчя насупилося. — Ти чудово знаєш, куди я їду.
Не перестаючи скиглити, Джекі потягся за нею до крамниці, куди стара пішла по книгу замовлень.
— Можна мені з тобою? Ну будь ласка, можна? Ти ніколи мене не береш... ти нікого не береш із собою.
— Авжеж, не беру, — відрізала місіс Бертелсон. — Це моя справа, вона нікого не обходить.
— Але ж я хочу поїхати, — канючив Джекі.
Маленька, висушена роками стара повернула свою сиву голову й хитро глянула на нього — безбарвна птаха, стріляний горобець, що достеменно розуміє, як влаштовано світ.
— Усі хочуть, — на її тонких губах промайнула загадкова посмішка, й вона тихо додала: — Але ніхто не може.
Джекі не сподобалася її відповідь. Він спохмурнів і попростував у кут двору, засунувши руки глибоко в кишені джинсів, більше не нав’язуючи себе, оскільки його відкидали, і не схвалюючи того, в чому він не міг узяти участь. Місіс Бертелсон на нього не зважала. Натягнувши на сухорляві плечі вилинялий синій светр, прихопивши сонцезахисні окуляри, вона зачинила за собою скляні двері крамниці й квапливо подріботіла до вантажівки.
Запустити двигун вантажівки було непросто. Якийсь час вона просиділа, люто смикаючи за важіль перемикання швидкостей, раз у раз тиснучи на педаль зчеплення й нетерпляче чекаючи, коли все нарешті запрацює як слід. Кінець кінцем, із брязкотом і завиванням, мотор таки зафурчав, вантажівка смикнулася, і місіс Бертелсон відпустила ручні гальма.
Коли неповоротка вантажівка покотилася під’їздною доріжкою, Джекі вискочив із тіні будинку й гайнув слідом за нею. Його матері не було поблизу. Лише сонна вівця і двоє голодних курей. Навіть швед Ерні пішов — мабуть, випити холодної коли. Це була чудова нагода. Найкраща з тих, які йому будь-коли випадали. Раніше чи пізніше це все одно мало б статися, адже він твердо вирішив також поїхати.
Ухопившись за задній борт вантажівки, Джекі підтягнувся на руках і приземлився долілиць на щільні ряди пакунків і коробок. Машина під ним підстрибувала й колихалася. Джекі тримався на ній, напружуючи останні сили, він учепився за коробки й, підібгавши під себе ноги та зіщулившись, переймався тільки тим, щоб його не викинуло на дорогу. Незабаром вантажівка поїхала рівніше і її вже не так сильно розхитувало. Хлопчик із полегшенням видихнув і знеможено вмостився на коробках.
Він їхав. Нарешті він вирушив у дорогу. Супроводжує місіс Бертелсон у її секретній щотижневій поїздці, її дивній таємничій справі, на якій вона — як він чув — заробила чималі статки. У поїздці, значення якої ніхто не розумів і яка, він це відчував якимось глибинним дитячим чуттям, була чимось чудовим і неповторним, чимось, заради чого варто було ризикувати.
Хлопчик лише палко сподівався, що бабуся не зупинятиметься дорогою, щоб перевірити стан вантажу.
Теллмен почав надзвичайно ретельно готувати собі «каву». Спочатку він узяв бляшаного кухля з обсмаженими зернами кукурудзи і висипав їх у ємність з-під бензину, яку колонія використовувала замість миски. Висипавши зерно, він додав туди жменю цикорію та кілька дрібок висушених висівок. Його брудні руки тремтіли, коли він розпалював багаття серед попелу й вугілля під погнутою металевою решіткою. Поставивши на вогонь каструльку з теплуватою водою, він заходився шукати ложку.
— Що це ти надумав? — пролунав у нього з-за спини голос дружини.
— О, та нічого такого, — знервовано відповів Теллмен і підвівся, намагаючись затулити від Ґледіс своє вариво. — Це так, дрібниця, — проти його волі в голосі чоловіка прорізалися верескливі нотки: — Хіба я не маю права зготувати собі щось попити? Ми всі маємо на це право.
— Ти мав би бути в іншому місці й допомагати решті.
— Я й був. А потім мені почало спину ламати, — жилавий чоловік середнього віку присоромлено відступив від дружини, обсмикнувши брудне дрантя, на яке перетворилася його колись біла сорочка, він пішов до дверей хижі. — Хай йому чорт, кожній людині потрібен відпочинок, бодай колись.