— Відпочинеш, коли ми туди дістанемося, — Ґледіс втомлено відкинула з обличчя густе русяве волосся. — Уяви, що б було, якби всі поводилися, як ти.
Теллмен визвірився на неї:
— А хто проклав траєкторію? Хто виконав усі навігаційні розрахунки?
Легка іронічна посмішка торкнулася потрісканих губ дружини.
— Побачимо, чого варті ці твої карти, — сказала вона. — Тоді й поговоримо.
Розгніваний, Теллмен штовхнув двері хижі й вийшов під сліпучі промені вечірнього сонця.
Він ненавидів сонце, це безплідне біле сяйво, яке з’являлося о п’ятій ранку і згасало аж о дев’ятій вечора. Під час Великого вибуху вся вода випарувалася з повітря, тепер сонце палило немилосердно, нікого не милуючи. Втім, дехто все ж лишився.
Праворуч від нього було видно скупчення хатин — своєрідний табір. Безладне нагромадження дошок, шматків толю, дроту та просмоленого паперу, вертикальних бетонних блоків — усього, що вони змогли притягти з руїн Сан-Франциско, розташованих за сорок миль на захід. У дверних отворах понуро тріпотіли тканинні запинала, сяк-так захищаючи від комашиних орд, що час від часу налітали на табір. Пташки, ці природні вороги комах, пощезли. От уже два роки Теллмен не бачив жодного птаха і не очікував побачити знову. За табором простягалася безмежна пустеля, вкрита чорним попелом, — обвуглене обличчя світу, позбавлене виразних рис, позбавлене життя.
Табір облаштували у природно утвореній западині. З одного боку його захищали уламки колишніх гір. Спричинений вибухом землетрус повалив скелясті вершини, каскад каміння, що сипалося згори в долину, не вщухав протягом кількох днів. Коли Сан-Франциско зрівнялося з землею, ті, хто вижив, сховалися між валунами, шукаючи порятунку від сонця. Це було найтяжче: неможливість захиститися від сонця. Не комахи, не радіоактивні хмари попелу, не гнівні білі спалахи вибухів, а саме сонце. Більшість людей загинула від спраги і зневоднення або сліпого божевілля, а не від токсинів.
Теллмен дістав із нагрудної кишені дорогоцінну пачку цигарок і запалив тремтливою рукою. Його худі, схожі на пташині лапи, пальці тремтіли почасти від знемоги, почасти від люті й напруги. Як же він ненавидів цей табір! Він відчував відразу до всіх у ньому, навіть до своєї дружини. Чи гідні вони порятунку? Теллмен у цьому сумнівався. Більшість із них уже перетворилася на варварів, то хіба не все одно, злетить їхній корабель чи ні? Він не шкодував свого розуму і сил, намагаючись їх урятувати. Та пішли вони всі до біса!
З другого боку, його власна безпека залежала також і від їхньої.
На негнучких ногах він пошкандибав до Барнза і Мастерсона.
— Ну, як справи? — хриплим голосом запитав він.
— Непогано, — відказав Барнз. — Тепер уже скоро.
— Ще одна вантажівка, — докинув Мастерсон, на м’ясистому обличчі якого проступило занепокоєння. — Сподіваюся, все складеться добре. Вона от-от має прибути.
Теллмен відчув нудоту від запаху поту і ледь не тваринного мускусу, який долинав від Мастерсонівського опасистого тіла, їхня ситуація — не виправдання для того, щоб тинятися брудним, мов та свиня. На Венері такого не буде. Зараз Мастерсон їм корисний, він був досвідченим механіком, неоціненним знавцем турбін і реактивних двигунів корабля. Та коли корабель приземлиться і його розграбують...
Задоволений, Теллмен замислився над відновленням законного порядку. Ієрархія була похована під руїнами міст, проте вона повернеться, така ж сильна, як і завжди. От Фленнері, наприклад. Фленнері був лише лихослівним дрібним вантажником з Ірландії, проте зараз він керував завантаженням корабля — найважливіша тепер робота. Тож наразі Фленнері залишався першорядною особою, але це тимчасово... Усе зміниться. Повинно змінитися. Втішивши себе таким чином, Теллмен залишив Барнза та Мастерсона і побрів у напрямку корабля.
Корабель був велетенський. Упоперек нього тягся трафаретний ідентифікаційний напис, який іще зберігся, не повністю стертий вихорами попелу й безжальним сонцем:
АРТИЛЕРІЯ АРМІЇ США
СЕРІЯ А-З (Б)
Спочатку це була високошвидкісна зброя «масованої відплати», оснащена водневою бомбою, готова нести ворогові немилосердну смерть. Проте її так і не запустили. Радянські токсичні кристали тихенько влетіли у вікна та двері місцевих командних пунктів. Тож коли настав день запуску, вже не було команди, яка могла б її запустити. Та це було байдуже — адже і ворога теж не було. Ракета багато місяців простояла, готова до запуску. Там її і знайшли перші біженці, які шукали захисту під обваленими горами.
— Чудова, правда? — спитала Патрісія Шелбі. Вона підвела голову від своєї роботи й кволо усміхнулася Теллмену. Її маленьке вродливе личко було пооране зморшками втоми, вона перенапружувала очі. — Схожа на «Трайлон» із Нью-Йоркської всесвітньої виставки.
— Боже, — вражено промовив Теллмен, — невже ти це пам’ятаєш?
— Мені було вісім, — відповіла Патрісія. Сидячи в тіні ракети, вона ретельно перевіряла автоматичні реле, які підтримуватимуть постачання кисню, температуру та вологість повітря на кораблі. — Але я цього ніколи не забуду. Може, я була провісницею, бо коли я побачила, як та штука стримить у небо, то подумала, що вона колись багато важитиме для всіх людей.
— Багато — для всіх двадцяти людей, — виправив Теллмен. Раптом він запропонував їй свою недокурену цигарку: — Візьми... схоже, тобі це не завадить.
— Дякую, — Патрісія повернулася до роботи із затиснутою в зубах цигаркою. — Я майже закінчила... Боже, які крихітні деякі з цих реле. Лише подумати, — вона показала йому мікроскопічну пластину з прозорого пластика, — що, поки ми всі лежатимемо в штучному сні, від цієї крихітки залежатиме наша доля. — В її темно-синіх очах з’явився дивний, якийсь святобливий вираз. — Доля всієї людської раси.
Теллмен розреготався.
— Ви з Фленнері однакові. Він завжди торочить якусь ідеалістичну маячню.
Професор Джон Кровлі, в минулому очільник Стенфордського історичного відділу, тепер голова колонії, сидів із Фленнері та Джин Доббз, вивчаючи загноєну руку десятирічного хлопчика.
— Радіація, — значуще ствердив Кровлі. — Її загальний рівень щодня підвищується. А все тому, що попіл поволі осідає на землю. Якщо не заберемося звідси, ми приречені.
— Це не радіація, — заперечив Фленнері неприємним голосом людини, яка завжди впевнена, що проголушує істину в останній інстанції. — Це отруєння токсичними кристалами, їх між пагорбами чи не по коліно. Мабуть, він бігав туди гратися.
— Це справді так? — вимогливо спитала Джин Доббз. Хлопчик кивнув, не зважуючись підняти на неї погляд. — Ви були праві, — сказала вона Фленнері.
— Змастіть рану маззю, — порадив Фленнері. — І моліться, щоб він вижив. Окрім сульфатіазолу, у нас обмаль ліків, — раптом похопившись, він глянув на годинник: — Хіба що сьогодні вона привезе пеніцилін.
— Якщо не привезе сьогодні, — озвався Кровлі, — то не привезе вже ніколи. Це останній вантаж, щойно ми перенесемо його на корабель, можна буде злітати.
Потираючи руки, Фленнері раптом вигукнув:
— Тоді діставайте гроші!
Кровлі пирхнув:
— Гаразд.
Він сягнув рукою в один із сталевих ящичків, витягнув звідти цілу жменю паперових купюр і спокусливо помахав ними перед носом у Теллмена.
— Бери, скільки треба. Або можеш узяти навіть усі.
— Будьте обережні з цим, — застеріг Теллмен. — Напевне, вона підніме ціну на все, як завжди.
— У нас цього добра повно, — Фленнері взяв частину грошей і засунув їх між вантажем у наполовину заповнений візок, який саме котили в напрямку корабля. — По всьому світі гроші літають у повітрі впереміш із попелом та кістяним порохном. На Венері вони нам не знадобляться — якщо хоче, хай забирає хоч усі.
На Венері, подумав Теллмен зі злістю, все повернеться до свого законного порядку, а Фленнері — до риття помийних ям, саме там йому і місце.