— А що вона привезе? — спитав він у Кровлі та Джин Доббз, ніяк не реагуючи на слова Фленнері. — Що буде в останній вантажівці?
— Комікси, — замріяно сказав Фленнері, стрункий, високий, темноволосий хлопець, витираючи піт із чола з ранніми залисинами. — І губні гармонії.
Кровлі йому підморгнув.
— А ще банджо, щоб ми лежали весь день у гамаках, мугикаючи «Хтось на кухні з Діною[18]».
— І, звісно, коктейльні палички, — нагадав йому Фленнері, — щоб нам було чим помішувати наше ігристе вінтажне шампанське тридцять восьмого року.
Теллмен скипів:
— Виродки!
Кровлі із Фленнері аж заходилися від сміху, тимчасом як Теллмен подався геть, розлючений цим черговим приниженням. Що за бовдури довкола нього? Та вони несповна розуму! Їм би лише жартувати, а надто в такий час... Він з гіркотою, ледь не докірливо уп’явся очима в корабель. І це той світ, який вони збираються побудувати?
Величезний корабель виблискував і сяяв у променях живоїдного розпечено-білого сонця. Могутній циліндр із металевого сплаву й захисної волокнистої сітки вивищувався над убогими хатинами. Ще один вантаж — і вони злетять. Ще одна вантажівка, повна продуктів з їхнього єдиного джерела безпечних, незаражених товарів, від яких може залежати їхнє життя або смерть.
Подумки благаючи, щоб усе пішло як слід, Теллмен озирнувся на дорогу, чекаючи приїзду місіс Едни Бертелсон на її старенькій червоній вантажівці. Це була тендітна пуповина, яка пов’язувала їх з багатим, непоруйнованим минулим.
Обабіч дороги миготіли ряди абрикосових дерев. Бджоли й мухи сонно дзижчали між погнилих фруктів, що валялися у траві, там і тут вигулькували придорожні ятки, на яких торгували сновидні діти. На під’їзних доріжках красувалися припарковані б’юїки та олдсмобілі. Вздовж дороги вешталися сільські собаки. На одному перехресті стояла заможна таверна, заманюючи гостей неоновою вивіскою, що блідим привидом сяяла у світлі полуденного сонця.
Місіс Една Бертелсон кинула ворожий погляд на таверну та машини на її паркувальному майданчику. Мешканці міста перебиралися в долину, спилювали старі дуби, старі фруктові сади, зводили дачі, зупинялися, щоб посеред дня випити коктейль із віскі, й весело їхали собі далі. Зі швидкістю сімдесят п’ять миль за годину у своїх прудких крайслерах. Колона машин, що вишикувалася позаду її вантажівки, раптом пришвидшилася й проскочила повз неї. Вона з кам’яним, байдужим обличчям дала себе обігнати. Нехай собі поспішають. Якби вона теж ось так поспішала, то ніколи б не помітила своєї дивної здатності, яка відкрилася їй у самотніх поїздках, коли ніхто не заважав думати, ніколи б не виявила, що може зазирати «поза межу», ніколи не натрапила б на діру в тканині часу, що уможливила її торгівлю за такими неймовірними цінами. Нехай поспішають, якщо їм так хочеться. У кузові машини ритмічно торохтів вантаж. Підвивав двигун. Біля заднього вікна билася напівмертва муха.
Джекі розлігся на пакунках і картонних коробках, насолоджуючись їздою, по-змовницькому всміхаючись абрикосовим деревам і машинам. До розжареного неба тяглася своєю вершиною гора Дьябло, блакитно-біла й холодна. Її маківка губилась у пасмах туману, гора Дьябло була дуже висока. Хлопець скорчив гримасу псові, що розгублено стовбичив на узбіччі, чекаючи нагоди перебігти дорогу. І весело помахав рукою ремонтникові телефонної компанії «Пасіфік», який розмотував дріт із величезного барабана.
Раптом вантажівка звернула з автомагістралі на бічну дорогу. Тут машин поменшало. Вантажівка подерлася вгору... Пишні фруктові сади залишися позаду, поступившись місцем пласким брунатним полям. Праворуч виріс занедбаний сільський будинок, хлопчик з цікавістю поглянув на нього, намагаючись визначити, скільки йому років. Коли будинок зник за обрієм, на очі більше не траплялося жодної споруди. Лише необроблені поля. Де-не-де поламані, провислі паркани. Пошарпані вказівні знаки з нерозбірливими написами. Вантажівка під’їздила до підніжжя гори Дьябло. Сюди майже ніхто не їздив...
Хлопчик неуважливо думав про те, чому маленька поїздка місіс Бертелсон завела її саме сюди. Тут ніхто не жив, тут не було полів, лише зарості трави й чагарники, дика сільська місцевість, вибоїстий схил гори. Через напівзниклу дорогу спритно пострибав кролик. Хвилясті пагорби, широка смуга дерев і випадкові валуни... Тут не було нічого, крім пожежної спостережної башти. Покинута зона для пікніка, яку колись утримували за кошт держави, а сьогодні геть забули.
Джекі охопив мимовільний страх. На цих землях не було жодних клієнтів... Він розраховував, що пошарпана червона вантажівка попрямує до якогось міста, відвезе його разом із коробками до Сан-Франциско, Окленда чи Берклі. До міста, де він зіскочить з машини й піде гуляти, побачить щось цікаве. Натомість він не бачив нічого, окрім безлюдної пустки, мовчазної й лиховісної. У тіні гори було доволі холодно. Він здригнувся. Хлопчик уже шкодував, що сів у вантажівку.
А тим часом місіс Бертелсон сповільнила вантажівку і з гучним скреготом переключилася на понижену передачу. Із ревінням і натугою, кашляючи викидними газами, вантажівка почала долати крутий підйом, просуваючись поміж небезпечно гострих зубчастих валунів. Десь удалині пронизливо закричав якийсь птах, Джекі вслухався в сумовите відлуння його голосу і думав про те, як би привернути до себе увагу бабусі. Як добре було б пересісти до неї в кабіну. Як добре було б...
І тут він помітив це. Спочатку навіть не повірив власним очам — але повірити таки довелося.
Вантажівка просто під ним почала танути у повітрі.
Вона зникала поволі, майже непомітно. Вантажівка тьмянішала на очах, її іржаві червоні боки ставали сірими, потім безбарвними. Натомість дедалі чіткіше під нею проступала чорна дорога. У страшенній паніці хлопчик схопився був за коробки. Та його руки пройшли крізь них, він гойдався у неспокійному морі напівпрозорих форм, поміж майже незримих фантомів.
Джекі похитнувся і скотився вниз. Тепер — на свій превеликий жах — він повиснув на самісінькому краю машини, над вихлопною трубою. Хлопчик відчайдушно намагався схопитися за коробки, що висіли над ним.
— Допоможіть! — заволав він.
Та його голос відлунював довкола нього, він чув тільки себе... ревіння вантажівки ставало дедалі тихішим. Якусь мить він іще міг триматися за зникомий каркас вантажівки, потім останні обриси машини м’яко, поступово розчинилися, і хлопчик зі страхітливим звуком упав на дорогу.
За інерцією Джекі відкотився у сухий бур’ян за дренажним рівчаком. Ошелешений, очманілий від болю й неймовірності того, що з ним трапилося, він лежав, хапаючи ротом повітря і роблячи слабкі спроби підвестися. Навкруги панувала тиша, вантажівка щезла разом із місіс Бертелсон. Хлопчик залишився сам. Він заплющив очі й, охоплений жахом, безсило опустився на спину.
За якийсь час, імовірно, не надто довгий, Джекі отямився від вищання гальм. Брудний помаранчевий фурґон служби технічного обслуговування різко зупинився поруч; двоє чоловіків у комбінезонах кольору хакі вибралися з нього й поквапилися до хлопчика.
— Що з тобою трапилося? — ще здалеку загукав один із чоловіків. Вони підвели Джекі на ноги, серйозні й насторожені. — Що ти тут робиш?
— Я випав, — пробурмотів Джекі. — Із вантажівки.
— З якої ще вантажівки? — вимогливо допитувалися вони. — Яким чином?
Він не міг їм відповісти. Він знав лише те, що місіс Бертелсон поїхала. А його спроба виявилася невдалою. Вона знову вирушила одна. Він так і не довідався, куди саме, так і не дізнався, ким були її покупці.
Ухопившись руками за кермо, місіс Бертелсон знала, що переміщення відбулося. Вона невиразно усвідомлювала, що вигорілі лани, гори та зелені зарості обіч дороги розтанули в повітрі. Коли вона вперше вирвалася «поза межі», то побачила, що її старенька вантажівка рухалася серед безмежної пустки, вкритої чорним попелом. Того дня вона була така вражена своїм відкриттям, що не стала «сканувати» того, що було на тому кінці «діри». Вона зметикувала, що тут можуть бути покупці, і стрімголов кинулася у часову спіраль, щоб першою до них дістатися. Вона самовдоволено всміхнулася... як виявилося, не було потреби поспішати, бо тут у неї не було конкуренції. Фактично попит на її товари був такий високий, що клієнти аж зі шкури пнулися, аби лиш їй догодити.
18
«Someone’s in the Kitchen with Dinah» - американська народна пісня, відома також під назвою «I’ve Been Working on the Railroad» («Працював я на залізниці»)