— Ні, він нічого не знайшов, — визнав Портбейн. — Вибач, Фішере, але ми маємо бути пильними. Ми маємо бути насторожі щомиті: вони там змовляються і плетуть проти нас інтриги.
Зильберман і Горштоковський перезирнулися, а тоді тихо пішли геть.
— Здається, я все зрозумів, — пошепки сказав Зильберман.
— Звичайно, — відповів Горштоковський. — Він щось там заховав. Ми розриємо ту частину болота, в якій він копирсався, і, думаю, знайдемо щось цікаве. — Його плечі напружилися, наче він готувався до бійки. — Я знаю, що хтось тут, у таборі, працює на них. Терранський шпигун.
Зильберман просто вибухнув:
— Терранський? То це вони нас атакують?
— А хто ж.
На обличчі Зильбермана був здивований вираз.
— Мені здавалося, ми б’ємося з кимось іншим.
Горштоковський розсердився.
— З ким же, наприклад?
Зильберман похитав головою.
— Не знаю. Я думав більше про те, що нам робити, ніж про те, хто вони. Гадаю, я просто вважав, що це прибульці.
— А ці терранські мавпи, по-твоєму, хто? — з викликом запитав Горштоковський.
Дев’ятеро лідерів табору зібралися на щотижневу Модельну нараду у своєму підземному укріпленому конференц-залі. Озброєна охорона стояла на вході, який надійно опечатали, щойно останнього лідера перевірили і обшукали, перш ніж пропустити.
Головуючий Домґраф-Швах напружено сидів у глибокому кріслі, поклавши одну руку на Модельний звіт, а другою тримаючись за перемикач, який мав миттєво катапультувати його геть у спеціальний відсік, подалі від потенційної атаки. Портбейн проводив плановий огляд кімнати, перевіряючи кожне крісло і стіл на наявність записувальних пристроїв. Деніелз сидів, не зводячи погляду з лічильника Ґайґера. Зильберман був цілковито запакованим у костюм зі сталі і пластику, обплутаний дротами, що безперервно дзижчали.
— Боже, навіщо тобі цей броньований обладунок? — роздратовано запитав Домґраф-Швах. — Зніми його, щоб ми тебе бачили.
— Фіг вам, — відрізав Зильберман приглушеним хитромудрим спорядженням голосом. — Відтепер я постійно його носитиму. Минулого вечора хтось намагався проштрикнути мене зараженими бактеріями голками.
Ленуа, що був задрімав на своєму місці, враз ожив.
— Зараженими бактеріями голками? — він підскочив і кинувся до Зильбермана. — Дозволь запитати, чи...
— Тримайся від мене подалі!!! — заволав Зильберман. — Якщо підійдеш ближче, я підсмажу тебе струмом.
— Напад, про який я доповів минулого тижня, — схвильовано видихнув Ленуа, — коли хтось намагався отруїти наші запаси води солями металів. Я ще тоді подумав, що далі вони використають бактеріальні відходи, вірус, який проходитиме крізь фільтри, і ми не зможемо його виявити, доки не почнеться епідемія. — Він висмикнув з кишені пляшку й витрусив жменю білих капсул. Одну за одною він закинув їх у рот.
Усі люди в кімнаті були захищені в якийсь спосіб. Кожен обрав той механізм, який відповідав їхньому індивідуальному досвіду, але загальна система захисту була інтегрована у спільний Модельний план. Єдиним, хто не переймався якимось пристроєм, був Тейт. Він сидів блідий і напружений, але нічим не зайнятий. Домґраф-Швах подумки це відзначив — рівень впевненості Тейта був незвично високим, а, отже, він чомусь не боявся нападу.
— Досить розмов, — сказав Домґраф-Швах. — Час починати.
Його обрали головуючим з допомогою рулетки. У такий спосіб унеможливлювалося втручання в систему: для ізольованої автономної колонії з шістдесяти чоловіків і п’ятдесяти жінок жеребкування було необхідністю.
— Деніелзе, зачитай тижневий Модельний звіт, — наказав Домґраф-Швах.
— Навіщо? — грубо втрутився Портбейн. — Це ж ми його зводили. Ми всі знаємо, що там.
— З тієї ж причини, чому його завжди зачитують, — відповів Зильберман. — Щоб ми всі знали, що його не підмінили.
— Лише підсумок! — гучно сказав Горштоковський. — Я не хочу залишатися у цьому сховищі довше, ніж потрібно.
— Боїшся, що хтось заблокує двері? — уїдливо запитав Деніелз. — Тут пів дюжини аварійних виходів, і тобі це добре відомо: ти сам наполягав, щоб їх зробили.
— Читай підсумок, — поквапив його Ленуа.
Деніелз прочистив горло.
— Протягом останніх семи днів ми відбили одинадцять нападів. Головний був спрямований на нашу нову мережу мостів класу А — диверсія, в результаті якої мережу було зруйновано. Опори послабили — пластик, з яких вони були зроблені, втратив твердість, тож коли перша конвойна вантажівка проїжджала мостом, усе завалилося.
— Ми це знаємо, — з прикрістю сказав Портбейн.
— Втрати — шість життів і значна кількість обладнання. Війська прочісували територію цілий день, але диверсанти змогли втекти. Невдовзі після цього було виявлено, що запаси води отруєні солями металів, тож ми засипали старі колодязі й пробурили нові. Тепер уся наша вода проходить через фільтр і систему контролю.
— Я свою ще й кип’ячу, — гарячково додав Ленуа.
— Ми всі погодилися, що частота і серйозність нападів зростають, — Деніелз вказав на великі схеми і графіки на стіні. — Без нашого бомбостійкого щита і локаційної системи нас уже сьогодні б захопили. Головне питання в тому, хто саме нас атакує.
— Террани, — сказав Горштоковський.
Тейт похитав головою.
— Террани, аякже! Що ці мавпи забули тут, так далеко від дому?
— Ми ж тут, хіба ні? — заперечив Ленуа. — А колись ми були терранами.
— Ніколи! — заволав Фішер. — Може, ми й жили на Террі, але ми не террани. Ми вища раса мутантів.
— Але хто тоді нападає? — не здавався Горштоковський.
— Інша група вцілілих з корабля, — відповів Тейт.
— Звідки ти знаєш? — запитав Зильберман. — Ти їх колись бачив?
— У нас не лишилося жодного шатлу, пам’ятаєш? Мабуть, у них вони і втекли.
— Якби це була окремішня група вцілілих, — заперечив О’Кіфі, — у них би не було обладнання, зброї та машин, які вони використовують. Це тренована, скоординована сила. За п’ять років ми не змогли перемогти їх чи бодай когось вбити. Це однозначно свідчить про їхню міць.
— Ми й не намагалися їх перемогти, — відказав Фішер. — Ми лише прагнули захистити себе.
Дев’ятеро чоловіків сиділи в напруженій тиші.
— Ти говорив про корабель, — сказав Горштоковський.
— Ми скоро дістанемо його з болота, — відповів Тейт. — І тоді ми їм покажемо, вони нас запам’ятають!
— Боже мій! — з відразою вигукнув Ленуа. — Той корабель — це руїна, метеор розтрощив його вщент. Що з того, що ми його дістанемо? Він не полетить без капітального ремонту.
— Якщо ці мавпи змогли його збудувати, — сказав Портвейн, — то ми точно зможемо його полагодити. У нас є інструменти й апаратура.
— І ми нарешті знайшли, де там корабельна рубка, — додав О’Кіфі. — Не бачу причини, чому ми не змогли б його підняти.
Вираз обличчя Ленуа миттю змінився.
— Добре, знімаю своє заперечення. Давайте витягнемо його.
— А чому ти цього хочеш? — збуджено загорлав Деніелз. — Ти намагаєшся нас до чогось підштовхнути!
— Він щось замислив, — погодився розлючений Фішер. — Не слухайте його, залишмо ту бісову хрінь унизу!
— Запізно, — сказав О’Кіфі. — Ми тижнями працювали, щоб його витягти.
— Ти з ним змовився! — заверещав Деніелз. — Ви намагаєтеся нас у щось вплутати!
Корабель був просякнутою болотом поіржавілою руїною. Магнітні затискачі витягнули його на тверду поверхню, підготовлену «жуками»-спалювачами. З корабля витікала твань.
«Жуки» взялися випікати тверду стежку далі, аж до корабельної рубки. Доки кран утримував кабіну в повітрі, під неї підклали важкі додатково підсилені пластикові балки. Клубки водоростей, сплутані, наче старече волосся, вкривали сферичну кабіну, на яку вперше за п’ять років світило полудневе сонце.
— Вперед, — нетерпляче скомандував Домґраф-Швах.
Портбейн і Ленуа пройшли висушеною поверхнею до вкритої болотом рубки керування. Жовте світло їхніх ручних ліхтариків зловісно виблискувало на паруючих стінах і запліснявілих панелях. Розтривожені вугрі звивалися й билися в судомах у густих калюжах під ногами. Кабіна була розтрощеним покрученим руйновищем. Ленуа, що йшов першим, нетерплячим жестом покликав Портбейна йти за ним.