Вони проклали крізь попіл грубу подобу дороги, щось на кшталт дерев’яної платформи, якою зараз котилася вантажівка.
Місіс Бертелсон визначила точну мить «перетину межі», це була мить, коли вантажівка минала дренажний рівчак за пів милі від в’їзду в національний парк. Тут, «поза межами», рівчак також існував... проте від нього небагато вціліло, лиш безформна купа понівеченого каміння. А первісна дорога й геть була засипана.
Під колесами вантажівки грюкали й тарахкали якісь дошки, каміння. Хоч би колесо не пробити... втім, хтось із них напевне зуміє його полагодити. Вони завжди працювали, одна додаткова справа не завдасть їм особливого клопоту. Місіс Бертелсон уже бачила їх, вони стояли на другому кінці дерев’яної платформи, нетерпляче чекаючи на неї. За ними виднілися неоковирні, смердючі хатки, а ще далі — їхній корабель.
Її неабияк непокоїв цей корабель. Вона знала, що тут діється: це крадене армійське майно. Міцно вхопившись за важіль перемикання швидкостей, вона перевела машину на нейтралку. Коли ці люди наблизилися, вона взялася за ручні гальма.
— Добридень! — привітався професор Кровлі, його меткі й уважні очі вже жадібно вивчали складений у кузові вантаж.
Місіс Бертелсон стримано пробурмотіла щось у відповідь.
Вони викликали в неї огиду... брудні люди, від яких тхне потом і страхом, брудні тіла й одяг, а понад усе вражало непозбувне сум’яття, яке, здається, ніколи їх не полишало. Мов перелякані, замурзані дітлахи, вони з’юрмилися навколо машини, з надією позираючи на пакунки, і вже потяглися вивантажувати їх на чорну землю.
— Ану, відійдіть! — прикрикнула вона на них. — Не чіпайте товару.
Їхні руки відсмикнулися, мов обпечені. Місіс Бертелсон незворушно вилізла з вантажівки, взяла свій інвентарний список і попрямувала до Кровлі.
— Зачекайте, — наказала вона, — доки я не звірю товар за списком.
Він кивнув, подивився на Мастерсона, облизнув сухі губи й приготувався чекати. Так було завжди, вони знали, та й вона знала, що в них не було іншого способу отримати ці речі. А якщо вони не отримають їжі, ліків, одягу, інструментів, приладів та сировини, то не зможуть звідси полетіти.
У цьому «позамежному» світі таких речей просто не існувало. А навіть якщо й існували, ними ніхто не міг скористатися. Побіжний погляд одразу засвідчив це, вона на власні очі бачила руїни. Погано ж ті люди обійшлися із своїм світом. Тепер вони його втратили, перетворили на чорне згарище. Втім, це їхня справа, яка її геть не обходить.
Її ніколи особливо не цікавив зв’язок власного світу з їхнім, їй досить було знати, що обидва існують і що вона здатна подорожувати з одного в інший і повертатися назад. А ще вона єдина знала, як це робити. Кілька разів люди з цього світу, члени тутешнього осередку, пробували повернутися «назад» разом із нею. І щоразу невдало. Вона здійснювала перехід, а вони залишалися тут. Це був її талант, її здатність. Такої здатності не було більше ні в кого — і її це тішило. А для людини, яка тямить у бізнесі, ця здатність була доволі цінна.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. Стоячи так, щоб не губити своїх покупців з очей, вона заходилася робити позначки у списку біля кожного товару, який виносили з вантажівки. Вона працювала згідно з чітким, усталеним порядком, цей порядок був частиною її життя. Скільки вона себе пам’ятала, завжди ретельно бралася до справи. Батько навчив її виживати у світі бізнесу, прищепив їй основні засади і правила. От і зараз вона неухильно діяла згідно з ними.
Фленнері з Патрісією Шелбі стояли осторонь, Фленнері тримав гроші, плату за доставлений товар.
— Ну, — сказав він стиха, — тепер вона може йти на всі чотири вітри.
— Ти певен? — нервово прошепотіла Пат.
— Прибув останній вантаж, — Фленнері, не стримуючи посмішки, скуйовдив тремтливою рукою своє чорне поріділе волосся. — Час піднімати вітрила. Коли ми завантажимо цей товар, корабель буде набитий по саму зав’язку. Ми могли б навіть зараз поласувати чимось із цих запасів, — він показав на вщерть набиту картонну коробку з продуктами. — Бекон, яйця, молоко, справжня кава. Можна було б не ховати їх до морозилки, а влаштувати справжню оргію: останню вечерю перед польотом.
Пат мрійливо зітхнула:
— Було б чудово. Ми вже давно не їли чогось такого.
Мастерсон докинув:
— Давай її вб’ємо і зваримо у великому казані. Кістлява стара відьма — з неї може вийти непоганий суп.
— Зготуймо її краще в духовці, — виправив Фленнері. — І буде у нас печеня, яку візьмемо в дорогу.
— Не варто так про неї говорити, — занепокоєно сказала Пат. — Вона така... А що, як вона і справді відьма? Я про те... може, відьми такими й були... старими жінками з дивним даром. От як вона — адже вона вміє подорожувати в часі.
— Отже, нам пощастило, — підсумував Мастерсон.
— Але вона цього не усвідомлює. Правда ж? Вона не тямить, яким даром володіє. І не розуміє того, що могла б врятувати нас усіх, якби скористалася цією своєю здатністю. Невже вона не знає, що сталося з нашим світом?
Фленнері замислився.
— Схоже, що не знає — або їй до того байдуже. Її розум перейнятий одним: бізнесом і прибутком, вона бере за свій товар захмарні гроші з непомірними націнками. А найсмішніше те, що гроші для нас нічого не варті. Якби вона вміла бачити, то знала б це. У цьому світі гроші — лише папір. Проте вона — вузьколоба рабиня своєї маленької справи. Бізнес, дохід, — він похитав головою. — Такий збочений, жалюгідно обмежений розум — і такий унікальний талант.
— Але ж вона має очі, — наполягла Пат. — І бачить ті самі попіл і руїни, що й ми. Як вона може не розуміти?
Фленнері знизав плечима.
— Мабуть, вона не пов’язує побачене з власним життям. Зрештою, за кілька років вона помре... і не доживе до війни у своєму, реальному часі. Наш час залишиться для неї саме таким: місцем, куди вона може приїздити. Така собі одіссея незнайомими землями. Вона може переміщуватися туди й назад — натомість ми застрягли тут. Це має вселяти в неї неабияке відчуття безпеки — здатність переходити з одного світу до іншого. Боже, та я віддав би все на світі за те, щоб повернутись разом із нею.
— Ми вже намагалися, — нагадав Мастерсон. — Теллмен, дурник, раз уже спробував. І пришкутильгав назад, весь у попелі. Сказав, що вантажівка розчинилася в повітрі.
— Ще б пак, — примирливо сказав Фленнері. — Вона попрямувала у Волнат Крік. Назад у тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий.
Вони прийняли увесь вантаж. Жителі колонії працювали, тягаючи схилом коробки до контрольного пункту під кораблем. Місіс Бертелсон наблизилася до Фленнері у супроводі професора Кровлі.
— Ось список, — сухо сказала вона. — Деяких речей не вдалося знайти. Ви ж знаєте, що у мене в крамниці всього цього просто не буває. Більшість товару довелося замовляти деінде.
— Ми це знаємо, — кивнув Фленнері зі злою веселістю. Цікаво було б поглянути на крамницю, на складі якої стоять бінокулярні мікроскопи, токарно-револьверні верстати, заморожені упаковки антибіотиків, високочастотні радіопередавачі та сучасні посібники з усіх наук.
— Відповідно, я змушена взяти трохи вищу плату за послуги, — продовжила стара, вдаючись до незмінного ритуалу витискання з клієнтів грошей. — Щодо товарних одиниць, які я привезла... — вона пробіглася очима по своїх позначках, потім повернула Кровлі список на десять друкованих сторінок, який він їй дав минулого разу, — ... деяких із них не було в наявності. Я їх дозамовила. Тепер щодо тих металів із лабораторій на Сході. Мені пообіцяли, що зможуть доправити їх пізніше, — у сірих старечих очах зблиснув корисливий вогник. — І що вони будуть дуже дорогі.
— То нічого, — відказав Фленнер, простягуючи їй гроші. — Можете скасувати додаткові замовлення.
Спочатку на її обличчі не відобразилося нічого. Хіба що розгубленість від нездатності зрозуміти почуте.
— Більше не треба приїздити, — пояснив Кровлі. Якась незрима напруга відпустила колоністів, уперше за багато часу. Колишні відносини себе вичерпали. Вони більше не залежали від цієї іржавої червоної вантажівки. Вони отримали все, що хотіли, настав час відлітати.