— Ми стартуємо, — докинув Фленнері, не ховаючи посмішки. — У нас уже є все необхідне.
Аж тепер вона зрозуміла.
— Але ж я надіслала замовлення на ті речі, — її голос став зовсім тихим. Вона безвиразно додала: — їх доставлять мені в крамницю. Мені доведеться за них платити.
— Ах, — з іронією мовив Фленнері, — яка трагедія!
Кровлі кинув на нього застережливий погляд.
— Вибачте, — звернувся він до старої жінки. — Ми не можемо більше тут лишатися — стає надто гаряче. Ми мусимо злітати.
Відчай на її зморшкуватому лиці поступився нестримному гніву.
— Ви замовили ці товари! Ви маєте їх узяти! — Її пронизливий голос зірвався на розлючений крик. — Що мені з ними робити?
Поки Фленнері не здобувся на якусь ущипливу відповідь, у розмову втрутилася Пат Шелбі:
— Місіс Бертелсон, — заспокійливо мовила вона, — ви немало для нас зробили, хоч і не захотіли допомогти нам потрапити крізь діру у ваш час. І ми вам дуже вдячні. Якби не ви, ми б не зібрали й половини необхідного. Проте нам справді треба відлітати, — вона простягнула руку, щоб торкнутися худого плеча старої, проте жінка оскаженіло шарпнулася від неї. — Зрозумійте, — невпевнено повела далі Пат, — ми не можемо тут лишатися, хочемо ми того чи ні. Бачите цей чорний попіл? Він радіоактивний, і з часом його тільки більшає. А з ним зростає рівень токсинів... Якщо ми не полетимо звідси, ми загинемо.
Місіс Една Бертелсон застигла, стискаючи в руках інвентарний список. На її обличчі з’явився вираз, якого раніше не бачив ніхто з присутніх. Судома люті збігла з лиця, тепер постарілі риси сковував безпристрасний холод. Її очі, геть позбавлені почуттів, своєю незворушністю нагадували сірі скелі.
Фленнері це геть не збентежило.
— Ось ваша здобич, — сказав він, простягаючи їй жменю банкнот. — Біс із нею, — він повернувся до Кровлі. — Віддаймо їй усю решту. Запхнемо їй у горлянку, нехай хоч жере їх.
— Заткнися! — прикрикнув на нього Кровлі.
Фленнері ображено огризнувся:
— Не забувай, із ким говориш!
— Годі, кажу, — Кровлі, стурбований і напружений, заговорив до старої жінки: — Господи, ви ж не думали, що ми залишимося тут навічно?
Відповіді він не почув. Стара стрімко розвернулася й мовчки покрокувала назад до вантажівки.
Мастерсон і Кровлі спантеличено перезирнулися.
— Вона точно ненормальна, — з тривогою промовив Мастерсон.
Теллмен, побачивши, як стара жінка залазить до вантажівки, поспішив до однієї з продуктових коробок і нахилився перевірити її вміст. На його схудлому обличчі спалахнула дитяча невситимість.
— Ви лише гляньте, — видихнув він. — Кава — п’ятдесят фунтів кави. Може, відкриємо одну упаковку? На честь свята?
— Авжеж, — безвиразно відповів Кровлі, втупившись очима у вантажівку. Машина з приглушеним дирчанням рушила з місця, об’їхала широкою дугою присутніх і погуркотіла саморобною платформою. Скотившись у попіл, вона на короткий час вигулькнула, а потім випрозорилася в повітрі. Лишилася тільки похмура, випалена сонцем темна долина.
— Кава! — радісно вигукнув Теллмен і, високо підкинувши блискучу бляшанку, доволі незграбно її впіймав. — У нас свято! Наша остання ніч — остання вечеря на Землі!
Це була правда.
Коли червона вантажівка з металевим скреготом котилася по дорозі, місіс Бертелсон «просканувала» поглядом «позамежжя» і переконалася, що її клієнти не збрехали. Вона скривила тонкі губи, у роті вчувався кислий присмак жовчі. Вона завжди вважала очевидним, що вони й надалі купуватимуть у неї товари: тут не було конкуренції, не було інших постачальників. А тепер вони відлітають. Коли вони полетять, зникне і ринок.
Їй уже ніколи не знайти такого прибуткового ринку. Він був бездоганним, а та група колоністів стала ідеальними покупцями. У замкненому ящику в комірчині крамниці, схованому під мішками із зерном, лежало майже двісті п’ятдесят тисяч доларів. Статки, накопичені за ці місяці за рахунок колоністів, які, замкнені у своєму світі, тяжко працювали над облаштуванням корабля.
Вона власноруч зробила це можливим. Дозволила їм урешті-решт вирватися. Через її короткозорість їм тепер удасться втекти. Треба було вчасно вмикати мізки.
Дорогою до міста вона поринула у спокійні, розважливі міркування. Авжеж, вона таки сама винна: тільки вона мала змогу привозити їм необхідні товари. Без неї вони були б зовсім безпорадні.
Жінка крутила головою і, послуговуючись своїм глибинним внутрішнім чуттям, з надією вдивлялася у різноманітні «позамежжя». Їх було, звісно, більше, ніж одне. Ці «позамежжя» нагадували візерунок із квадратів — химерна мережа світів, які вона могла б відвідати, якби мала бажання. Проте в жодному з них не було того, за чим вона полювала.
Усюди самі лише похмурі долини, всіяні чорним попелом, і ні сліду людських поселень. Не вистачало їй там одного: цим «позамежжям» бракувало покупців.
Та мережа світів була непростою. Певні відрізки нанизувалися один на одного, як намистини на нитку; існували цілі «позамежні» ланцюжки, які перепліталися між собою. Один крок вів до наступного... але не до альтернативних ланцюжків.
Обережно, з надзвичайною ретельністю стара жінка взялася за пошук у кожному з цих ланцюжків. Їх було багато... віртуальна нескінченність потенційних «позамежних» світів. І вона мала можливість обирати, вона проникла у той, в якому колонія виснажених людей працювала над розбудовою свого корабля. Увійшовши в це «позамежжя», вона зробила його реальним. Заморозила у дійсності. Витягла його серед безлічі, серед різноманіття можливостей.
Тепер їй потрібно було витягти інше. Обране «позамежжя» виявилося незадовільним. Ринок занепав.
На той час, як вантажівка в’їхала у затишне містечко Волнат Крік, минаючи яскраві крамниці, будинки й супермаркети, місіс Бертелсон нарешті знайшла те, що шукала. Їх так багато, а її розум уже такий старий... проте вона таки знайшла його.
Щойно вона його вгледіла, одразу зрозуміла, що це те, що їй потрібно. Вроджений інстинкт ділової жінки підтвердив, що це «позамежжя» було вигідним.
З-поміж усіх можливостей ця була унікальною. В одному «позамежжі» добре сконструйований, ретельно протестований корабель здіймався у небо, на мить застигав, немов вагався, коли вмикалося автоматичне управління, а потім проривав захисну оболонку атмосфери і мчав назустріч ранковій зорі. У кількох «позамежжях», марно проглянутих, корабель вибухав яскраво палаючими уламками. До них їй не було діла, тут вона не бачила для себе зиску.
Ще в декількох «позамежних» світах кораблям взагалі не вдавалося злетіти. Турбіни скаженіли, реактивні струмені здіймалися в повітря... а корабель залишався на місці. Потім із нього висипали чоловіки й заходилися оглядати турбіни, дошукуючись причин. Жодної користі для неї. У пізніших відтинках ланцюжка, в подальших ланках, несправність виявляли і корабель успішно злітав.
Але один ланцюжок був корисним. Кожен елемент, кожна ланка розвивалися цілком відповідно до її запитів. Шлюзи закриваються — тепер корабель герметично закритий. Турбіни заревли, корабель здригнувся і здійнявся над чорним попелищем. Але на висоті трьох миль у нього відвалилося кормове сопло. Корабель втратив управління і, мов камінь, випущений з пращі, полетів униз, на Землю. Відчайдушно запрацювали аварійні сопла, призначені для посадки на Венеру. Корабель уповільнився, на одну судомну мить завис, а потім упав на купу каміння, що колись була горою Дьябло. Погнутий, побитий металевий циліндр, який застиг у гнітючій тиші, був огорнутий димом.
Із корабля почали виповзати люди. Розгублені й онімілі, вони оглядали масштаби біди, щоб знову взятися до марної, безплідної роботи. Накопичувати запаси, ремонтувати ракету... Стара жінка усміхнулася сама до себе.
Саме цього їй і треба. Таке жінку повністю влаштовувало. Єдине, що їй залишалося зробити, — така дрібниця! — це наступної поїздки вибрати саме цей ланцюжок подієвої послідовності. Це вона і зробить у суботу, під час своєї маленької бізнес-подорожі.