Кровлі лежав, наполовину похований під чорним попелом, і тремтливими пальцями обмацував глибокий поріз на щоці. Уламок зуба пульсував болем. Кров цівкою стікала йому до рота — гострий, солоний смак рідини, що полишала безпомічне тіло. Він спробував поворушити ногою і виявив, що не відчуває її. Перелам. Його розум був надто затьмарений, охоплений відчаєм, щоб спромогтися на думки.
Десь у напівтемряві опритомнів Фленнері. Почувся стогін якоїсь жінки, на камінні й уламках корабля лежали поранені люди, деякі з них були на порозі смерті. Хтось звівся на ноги й кульгаючи попрямував до Кровлі. Блимнув ліхтарик. Це був Теллмен, чоловік незграбно рухався нікчемними залишками їхнього світу. Він дурнувато вирячився на Кровлі, окуляри повисли на одному вусі, частину нижньої щелепи мов зрізало.
Раптом він захитався і впав долілиць на задимлені рештки запасів. Його худе тіло безвладно засмикалося.
Кровлі насилу встав на коліна. Мастерсон схилився над ним, вкотре намагаючись до нього докричатися.
— Зі мною все гаразд, — просипів Кровлі.
— Це кінець. Корабель перетворився на мотлох.
— Знаю.
На розбитому обличчі Мастерсона проступили перші ознаки істерії.
— Як думаєш...
— Ні, — промимрив Кровлі. — Це неможливо.
Мастерсон захихотів. Сльози прокладали мокрі борозни на його брудних щоках, масний піт скрапував із шиї за обвуглений комір сорочки.
— Їй це вдалося. Вона прикувала нас до цього місця. Не відпустила нас звідси.
— Ні, — повторив Кровлі. Він відганяв від себе цю думку. Цього не може бути. Просто не може. — Ми виберемося звідси, — запевнив він. — Зберемо те, що лишилося... почнемо знов.
— Вона повернеться, — бурмотів Мастерсон. — Вона знає, що ми чекаємо на неї! І на її товари!
— Ні! — Кровлі не міг у це повірити, він змушував себе не вірити. — Ми виберемося. Ми мусимо вибратися!
Зразковий Єнсі
Леон Сіплінґ зі стогоном відштовхнув від себе робочі папери. У цій багатотисячній організації він був єдиним працівником, який нічого не робив. Можливо, він був навіть єдиним єнсівцем на Каллісто, який не виконував своєї роботи. Страх і напад відчаю спонукали його до того, щоб піднести руку і, помахавши нею, налагодити звуковий зв’язок із Бебсоном, головним офісним контролером.
— Слухай, Бебе, — прохрипів Сіплінґ, — здається, я застряг. Можете прокрутити ґештальт до мого відрізку? Може, я впіймаю ритм... — він слабко посміхнувся — ... гудіння чужих творчих умів.
Повагавшись, Бебсон торкнувся імпульсивного синапсису, його масивне обличчя залишилося незворушним.
— Сіпе, ти знову затримуєш виробництво! Це треба інтегрувати у програму сьогодні до шостої. Згідно з розкладом відео мають транслювати в обідній час.
На настінному екрані вже почала формуватися візуальна частина Гештальту, Сіплінґ розвернувся до нього, вдячний можливості уникнути Бебсонівського холодного погляду.
На екрані з’явився тривимірний Єнсі, як завжди, на три чверті тулуба. Джон Едвард Єнсі у своїй вилинялій робочій сорочці з підвернутими рукавами на засмаглих волохатих руках. Зрілий чоловік далеко за п’ятдесят, з обгорілим на сонці обличчям, засмаглою шиєю, доброзичливою усмішкою та задивленими в небо примруженими очима. За спиною в Єнсі було видно його двір, гараж, квітник, моріжок і задню стіну охайного білого пластикового будиночка. Єнсі усміхнувся Сіплінґу: зовсім як сусід, який відпочиває пополудні, спітнілий від літньої спеки та підстригання газону, і саме зібрався перекинутися з ним кількома словами про погоду, життя-буття на планеті та в їхній околиці.
— Послухайте, — заговорив Єнсі з динаміків, закріплених на столі в Сіплінґа. Тон його тихого голосу був довірливим. — Днями з моїм онуком Ральфом трапилося щось геть дивне. Ви ж знаєте Ральфа, він завжди приходить до школи за пів години до початку занять... каже, що любить займати своє місце раніше за всіх.
— Ото ще вискочень, — пирхнув Джо Пайнз за ближнім столом.
Тим часом Єнсі на екрані вів далі впевненим, привітним, розслабленим голосом:
— Так от, Ральф помітив білку, вона сиділа просто на тротуарі. Він аж закляк на хвилину, так йому було цікаво, — вираз обличчя Єнсі був таким щирим, що Сіплінґ йому майже повірив. І навіть заледве не побачив білку й білявого молодшого Єнсі, знаменитого хлопчика знаменитого сина найзнаменитішої — і найулюбленішої — людини на планеті.
— Білка, — пояснював Єнсі у своїй дружній манері, — збирала горіхи. Їй-богу, це було днями, у червні. І ця маленька білка, — руками в повітрі він показав її розмір, — збирала горіхи на зиму.
І раптом веселий, грайливий вираз щез з обличчя Єнсі. Він став серйозним і замисленим, а погляд — значущим. Сині очі потемніли (відмінна робота з кольором). Його підборіддя зробилося квадратним, вольовим (чудове перемикання макетів від команди андроїдів). Тепер Єнсі здавався старшим, набагато врочистішим і досвідченішим, ще більш вражаючим. Садові декорації за його спиною прибрали, непомітно замінивши на дещо інакше тло, за мить Єнсі уже вписали в космічний пейзаж, тепер він стояв серед гір, вітрів і густих правічних лісів.
— І я собі подумав, — сказав Єнсі, голос якого став глибшим, проникливішим. — Ось ця маленька білка. Звідки їй знати, що скоро настане зима? І все ж вона працює й готується до неї, — Єнсі підвищив голос. — До зими, якої ще ніколи не бачила.
Сіплінґ напружився, готуючись; уже скоро. Джо Пайнз вишкірився і гукнув зі свого місця:
— Увага!
— Та білка, — з притиском закінчив Єнсі, — вірить. Атож, вона ніколи не бачила зими. Проте вона знає, що зима настане... — масивна щелепа відвисла, Єнсі повільно підніс одну руку...
Цієї миті зображення зависло. Воно завмерло — нерухоме, німе. Більше не було чути слів, проповідь увірвалася посеред фрази.
— От і все, — бадьоро сказав Бебсон, вимикаючи Єнсі. — Ну як, допомогло тобі?
Сіплінґ знову зарився в робочі папери.
— Ні, — визнав він, — на жаль, не допомогло. Але я все зроблю.
— Сподіваюся, — на обличчя Бебсона набігла лиховісна тінь, а маленькі оченята, здавалося, стали ще меншими. — Що з тобою? Проблеми вдома?
— Зі мною все гаразд, — пробурмотів Сіплінґ зі зрадливим потом на лобі. — Дякую.
На екрані лишився збляклий образ Єнсі, завмерлий на слові «настане». Решта ґештальту вертілася у Сіплінґа в голові: подальші слова і жести ще слід було обмізкувати й згодувати композиту.
Бракувало Сіплінґового шматка, тож увесь ґештальт раптово зашпортався на середині речення.
— Сіпе, чуєш, — співчутливо запропонував Джо Пайнз, — я охоче заступлю тебе сьогодні. Просто вийди зі свого робочого столу, а я увійду в систему.
— Дякую, — промимрив Сіплінґ, — але я єдиний, хто впорається з цією бісовою частиною. Вона розставляє всі крапки над «і».
— Тобі годилося б відпочити. Ти геть виснажуєшся на роботі.
— Так, — погодився Сіплінґ, перебуваючи на межі істерики. — Щось мені зле.
Це було очевидно: його стан помітили всі в офісі. Та лише Сіплінґ знав причину. І боровся, як тільки міг, із бажанням прокричати її на повен голос.
Комп’ютерний центр Ніплана у Вашинґтоні видав базовий аналіз політичної ситуації в Каллісто, проте заключні висновки зробили люди. Вашинґтонські комп’ютери встановили, що політична система Каллісто рухається в бік тоталітаризму, проте не могли сказати, що це означало. Потрібні були люди, щоб класифікувати цю тенденцію як шкідливу.
— Це неможливо, — заперечив Тавернер. — З Каллісто постійно підтримуються експортні та імпортні зв’язки, окрім синдикату з Ґанімеда, у них в руках уся міжпланетна торгівля. Ми б дізналися, якби там щось назрівало.
— І звідки ж? — поцікавився Келлмен, очільник поліції.
Тавернер широким жестом показав на звіти, графіки та діаграми з цифрами та відсотками, якими були обвішані стіни поліцейських штабів Ніплана.
— Є сотні ознак. Терористичні атаки, політичні в’язні, концентраційні табори. Ми б почули про політичні утиски й звинувачення у зраді... про всі ті речі, на яких тримається диктатура.