— Не плутайте тоталітарне суспільство з диктатурою, — сухо відказав Келлмен. — Тоталітарна держава втручається в кожну сферу життя населення, формує його думки з кожного приводу. Влада у ній може належати диктаторові, а може — парламенту, президентові чи церковній раді. Це не має особливого значення.
— Добре, — поступився Тавернер. — Я полечу туди. Візьму із собою команду й з’ясую, що там насправді відбувається.
— Зможете замаскуватися під каллістців?
— А які вони із себе?
— Точно не знаю, — задумано визнав Келлмен, кинувши погляд на складні настінні діаграми. — Хай там як, а вони щодалі стають однаковішими.
Серед пасажирів міжпланетного комерційного лайнера, що приземлився в Каллісто, були Пітер Тавернер, його дружина і двоє їхніх дітей. Тавернер стривожено поглядав на фігури місцевих службовців, які чекали біля виходу. Прибульців мусили ретельно оглядати, коли спустили трап, службовці підійшли ближче до люка.
Тавернер підвівся і разом з родиною рушив до виходу.
— Не зважайте на них, — сказав він Рут. — З нашими документами вони мають нас пропустити.
У посвідченні, виготовленому фахівцями своєї справи, було зазначено, що він — брокер, який займається торгівлею незалізними металами, а на Каллісто прибув у пошуках оптовика, зацікавленого в збуті його продукції. Ця планета була перевантажувальним пунктом для аграрних та гірничих підприємств, через нього вливалися і виливалися нескінченні потоки спраглих до грошей підприємців, що вивозили сировину з менш розвинених супутників в обмін на шахтну техніку з внутрішніх планет.
Тавернер акуратним рухом перекинув пальто через руку.
Чоловік міцної статури і віком тридцяти з лишком років, він справляв враження успішного бізнесмена. Його двобортний піджак був дорогим, стриманого крою і кольору, черевики начищені до блиску. З огляду на все це він мав пройти кордон без ускладнень. Коли вони з родиною рушили до виходу, то мали вигляд довершеної і точної копії представників міжпланетного бізнес-класу.
— Назвіть мету прибуття, — звернувся до нього працівник в зеленій уніформі, спрямувавши на нього кінчик ручки. Тим часом їхні посвідчення перевірялися, фотографувалися, дані заносилися до системи. Проводився порівняльний аналіз електроенцефалограм їхніх мізків: звичайна процедура перевірки.
— Продаж незалізних металів, — почав був Тавернер, але другий службовець різко його перервав.
— Ви вже третій поліцейський за цей ранок. Яка муха вкусила вас там, на вашій Террі? — чоловік пильно подивився на Тавернера. — Поліцейських прибуває більше, ніж священників.
Намагаючись зберігати зовнішній спокій, Тавернер стримано відказав:
— Я приїхав відпочити. Не у справах... лікування гострого алкоголізму.
— Ваші колеги, уявіть собі, назвали ту саму причину, — реготнув контролер. — Ну що, одним терранським поліцейським більше, одним менше? — він відкрив ворота й жестом дозволив Тавернеру з його родиною проходити. — Вітаємо в Каллісто. Розважайтеся, приємного вам відпочинку. Жоден супутник системи не розвивається швидше за наш.
— Ви вже практично планета, — зіронізував Тавернер.
— Це лише питання часу, — чоловік гортав якісь документи. — За словами наших друзів із вашої маленької організації, ви обклеїли стіни офісу графіками й діаграмами про нас. Чим ми вам такі важливі?
— Академічний інтерес, — відказав Тавернер.
Якщо вони викрили трьох шпигунів, отже, тепер уся їхня команда під наглядом. Місцева влада, очевидно, налаштована виявляти кожного зайду... від цієї думки йому сипнуло морозом по шкірі.
І все ж вони його пропустили. Невже вони настільки впевнені в собі?
Справи, схоже, кепські. Роззираючись навкруги в пошуках таксі, він понуро готувався зібрати розкиданих по Каллісто членів команди і сформувати з них функціональну одиницю.
Того вечора в барі «Стей-Літ» на головній вулиці міського торговельного кварталу Тавернер зустрівся з двома іншими учасниками операції. Зігнувшись над склянками з віскі, вони обмінювалися своїми враженнями.
— Я пробув тут уже майже дванадцять годин, — зауважив Екмунд, бездумно оглядаючи ряди пляшок у притемнених глибинах бару. У повітрі клубочився цигарковий дим, автоматична музична скринька в кутку металічно відбивала ритм. — Тинявся містом, роздивлявся, спостерігав.
— А я, — похвалився Дорсер, — був у фонотеці. Вивчав офіційний міф, порівнював його з реальністю Каллісто. А ще подискутував із науковцями — освіченими людьми, яких завжди повно в її комп’ютерних залах.
Тавернер відсьорбнув віскі із склянки.
— Знайшли щось цікаве?
— Ви ж знаєте, як діє принцип вибірки, — саркастично відказав Екмунд. — Я тинявся вулицями міських нетрів, натрапив на людей, які чекали на автобус. У розмові з ними почав сварити владу: скаржитися на кепське автобусне сполучення, стан каналізації, податки — словом, на все, що спадало на думку. Вони одразу підтримали мене. Скаржилися охоче. Без вагань. Без страху.
— Законна влада, — прокоментував Дорсер, — насаджена у звичний архаїчний спосіб. Двопартійна система, одна партія менш консервативна за іншу — звісно, без істотної різниці між обома. Проте і та, і друга висуває кандидатів шляхом відкритого голосування, розсилаючи бюлетні всім зареєстрованим виборцям, — він придушив напад сміху. — Це зразкова демократія. Я читав їхні програми. Всуціль ідеалістичні гасла: свобода слова, свобода зібрань, свобода релігії — нічого нового. Завчені ще в школі постулати.
Усі троє помовчали.
— У них мають бути тюрми, — міркував Тавернер. — У кожному суспільстві є порушники закону.
— Я навідався до однієї, — повідомив Екмунд, відригнувши. — Дрібні крадії, вбивці, боржники, бандити — звичайний набір.
— І жодного політичного в’язня?
— Жодного, — Екмунд підвищив голос. — Ми могли б кричати про тоталітаризм на повні груди. Усім начхати — владі теж.
— Може, вони готуються пересаджати кілька тисяч жителів, щойно ми полетимо геть, — задумано пробурмотів Дорсер.
— Боже, — Екмунд закотив очі, — та люди можуть залишати Каллісто, коли забажають. У поліційній державі кордони тримають закритими. А в них кордони відкриті для всіх. Люди снують туди і сюди.
— А що як у питну воду підмішали якісь препарати? — припустив Дорсер.
— Та хіба може тоталітарне суспільство існувати без терору? — Екмундове запитання було риторичним. — Можу заприсягтися — тут немає поліції думок. І взагалі немає страху.
— Але якось же влада має тиснути на людей, — наполягав Тавернер.
— Однак не силами поліції, — докинув Дорсер. — І не в насильницький, жорстокий спосіб. Не за допомогою незаконних арештів, ув’язнень чи примусової праці.
— Якби це була поліційна держава, — вів далі Екмунд, — виникло б якесь протистояння. З’явилась би якась підпільна група, що мала б на меті скинути можновладців. Натомість у цьому суспільстві є можливість скаржитися, можна придбати ефірний час на телебаченні або на радіо, можна викупити колонку в газеті — та все, що завгодно, — він стенув плечима. — Тож звідки взятися підпільному рухові? Дурня якась.
— А проте, — сказав Тавернер, — ці люди живуть в суспільстві, в якому править одна партія, що насаджує офіційну ідеологію. У нас є підстави вважати, що ця держава тоталітарна і тримає своїх громадян під постійним контролем. Тут люди — піддослідні кролики, усвідомлюють вони це чи ні.
— Як вони можуть цього не усвідомлювати?
Тавернер збентежено похитав головою.
— Я й сам про це думав. Має бути якийсь механізм, якого ми не розуміємо.
— У нас доступ відкритий. Можемо копати, де захочемо.
— Мабуть, ми просто не знаємо, що саме шукати, — тавернер перевів лінивий погляд на екран над барною стійкою. Там саме закінчилися пісні-танці напівоголених дівчат, замість них з’явилося чиєсь обличчя. Це був привітний круглолиций чоловік приблизно п’ятдесяти років, із щирими блакитними очима, майже дитячим усміхом на губах і каштановим волоссям, яке спадало на його злегка відстовбурчені вуха.