«Друзі, — промовив чоловік на екрані, — як приємно знову бути серед вас цього вечора. Мені б хотілося дещо з вами обговорити».
— Якась реклама, — Дорсер відвернувся і подав сигнал бармену-автомату, замовляючи іще один напій.
— Хто він? — зацікавився чоловіком Тавернер.
— Цей добродушний старий? — Екмунд зазирнув у свої нотатки. — Щось на кшталт популярного коментатора. Звати Єнсі.
— Якийсь чиновник?
— Наскільки мені відомо, ні. Радше доморослий філософ. Я прихопив його біографію з журнальної стійки, — Екмунд передав босові яскравий буклет. — На мій погляд, цілковита посередність. Воював, був відзначений на війні між Марсом та Юпітером — як координатор військ. Дослужився до майора, — він байдуже знизав плечима. — Такий собі ходячий альманах. Видає афоризми на кожну тему. Давня мудрість у новій обгортці: навчає, як лікувати бронхіт. Із останнім, до речі, на Террі якраз проблеми.
Тавернер проглянув буклет.
— Так, мені вже траплялися його фото.
— Дуже популярна особа. Маси його обожнюють. Один із народу — їхній голос. Коли я купував цигарки, то дізнався, що він надає перевагу одному конкретному бренду. Тепер цей бренд шалено популярний, він фактично витиснув своїх конкурентів із ринку. Те саме з пивом. Скотч у цій склянці, ймовірно, саме такий, як любить Єнсі. Це стосується навіть тенісних м’ячиків. От тільки він не грає в теніс — він грає в крокет. Весь час, щовихідних, — отримавши новий напій, Екмунд закінчив: — Тож відтепер усі грають у крокет.
— Як може крокет стати найпопулярнішим видом спорту на планеті? — здивувався Тавернер.
— Це не планета, — кинув Дорсер. — Просто нікчемний супутник.
— Але не з погляду Єнсі, — виправив Екмунд. — Ми повинні сприймати Каллісто як планету.
— Чому? — спитав Тавернер.
— За духом це планета. Єнсі любить, щоб люди дивилися на речі з позиції духовності. Твердо вірить у Бога, чесність влади, сповідує працьовитість і охайність. Заяложені трюїзми.
Тавернер посерйознішав.
— Цікаво, — пробурмотів він. — Треба буде зустрітися й познайомитися з ним.
— Навіщо? Він — найобмеженіший і найпосередніший чоловік із усіх, кого тільки можна уявити.
— Можливо, — відповів Тавернер, — саме тому я ним і зацікавився.
Бебсон, кремезний і грізний, зустрів Тавернера на вході до Офісу Єнсі.
— Авжеж, ви можете зустрітися з містером Єнсі. Але він дуже зайнята людина — доведеться зачекати, перш ніж у нього звільниться хвилинка для вас. Усі хочуть побачитися з містером Єнсі.
Тавернер спокійно запитав:
— І як довго мені чекати?
Поки вони йшли через фоє до ліфтів, Бебсон подумки щось підраховував.
— Ну, скажімо, чотири місяці.
— Чотири місяці?
— Джон Єнсі — чи не найпопулярніша людина з нині живих.
— Тут, у вас, можливо, — огризнувся Тавернер, коли вони увійшли до переповненого ліфта. — Але от я, наприклад, про нього досі не чув. Якщо він настільки славнозвісний, чому про нього немає розголосу в Ніплані?
— Насправді, — зізнався Бебсон хрипким довірливим шепотом, — я не уявляю, що люди знайшли в Єнсі. З мого погляду, він — лише роздута мильна бульбашка. Але тутешні люди від нього у захваті. Зрештою, Каллісто — це провінція. Єнсі звертається до людей з певним типом мислення — до тих, кому хочеться бачити світ простим. Боюся, що населення Терри для Єнсі надто глибокодумне.
— А ви вже пробували транслювати на Терру?
— Ще ні, — сказав Бебсон. І, замислившись, додав: — Можливо — пізніше.
Поки Тавернер міркував над словами цього дужого чоловіка, ліфт зупинився на верхньому поверсі. Чоловіки вийшли у розкішний тьмяно підсвічений коридор, устелений килимами. Бебсон штовхнув двері, і вони опинилися у просторому, метушливому офісі. Всередині саме тривала підготовка найновішого єнсівського Гештальту. Група єнсівців з напруженими й критичними виразами облич мовчки передивлялася відео. Ґештальт зображав Єнсі за старомодним дубовим столом, заглибленим у читання. Вочевидь, він займався філософуванням: на стільниці були розкладені книжки й папери. На обличчі Єнсі застиг зосереджений вираз, він сидів, підперши чоло рукою, у врочистій задумі.
— Це для ранкової передачі наступної неділі, — пояснив Бебсон.
Тут губи Єнсі заворушились, і він заговорив.
— Друзі, — почав він глибоким, дружнім, по-змовницькому довірливим голосом, — знаєте, я сидів за своїм столом — десь так, як оце ви зараз сидите у своїх вітальнях... — тут камера переключилася, тепер вона знімала крізь відчинені двері Єнсівського кабінету. У вітальні була знайома всім дружина Єнсі, миловидна домогосподарка середнього віку, вона сиділа на зручному дивані й щось старанно шила. Їхній онук Ральф грався на підлозі у популярну гру в камінчики. У кутку дрімав пес.
Один із єнсівців зробив позначку у своєму блокноті. Тавернер зиркнув на нього, дещо спантеличений.
— Авжеж, я був із ними, — продовжив Єнсі, усміхнувшись. — Читав Ральфові кумедні історії. Він сидів у мене на колінах, — тло розпливлося, втіливши на мить фантомну сцену з Єнсі, на колінах у якого совався веселий онук. Потім повернулися стіл і заставлений книгами кабінет. — Я надзвичайно вдячний своїй родині, — зізнався Єнсі. — У скрутні часи я звертаюся до неї за підтримкою, це моя опора, — єнсівець знову щось занотував у блокноті.
— Сидячи тут, у своєму кабінеті, цього чудового недільного ранку, — вів далі Єнсі, — я усвідомив, наскільки нам пощастило жити, пощастило мешкати на цій прекрасній планеті, у цих надійних містах і будинках, і радіти всьому тому, що посилає нам Господь. Проте нам треба не забувати про обережність. Не можна допустити, щоб нас цього позбавили.
Нараз вираз обличчя Єнсі змінився. Тавернеру здалося, що зображення злегка переінакшилося. Це була геть інша людина, зник добродушний погляд. Чоловік, якого він тепер бачив, став немов старшим, монументальнішим. Суворий батько, який напучує своїх дітей.
— Любі друзі, — із притиском сказав Єнсі, — у світі є сили, які можуть послабити нашу планету. Усе, що ми сьогодні збудували для наших коханих, для наших дітей, завтра можуть відібрати. Ми маємо навчитися бути пильними. Ми повинні захищати наші свободи, нашу власність, наш спосіб життя. Якщо нас роз’єднають, якщо ми опустимося до внутрішніх чвар, то станемо легкою здобиччю для наших ворогів. Любі мої, ми маємо гуртуватися, разом працювати. Ось про що я думав цього недільного ранку. Про співпрацю. Про командний дух. Нам потрібна впевненість, а бути впевненим означає належати до єдиного згуртованого народу. Це, друзі, і є ключ, ключ до повноцінного життя, — показавши на моріжок і садок за вікном, Єнсі додав: — Ви знаєте, я...
Голос урвався. Зображення завмерло. У кімнаті спалахнуло яскраве освітлення, і єнсівці повернулися до своїх занять.
— Гаразд, — сказав один із них. — Принаймні цей епізод готовий. А де решта?
— Це знову Сіплінґ, — відповів йому хтось. — Не вистачає його шматка. Що коїться з цим Сіплінґом?
Спохмурнілий Бебсон квапливо попрощався.
— Прошу вибачення, — сказав він Тавернеру. — Мушу вас покинути — технічні проблеми. Можете все тут оглянути, якщо вам цікаво. Архіви також до ваших послуг — усе, що завгодно.
— Дякую, — невпевнено відказав Тавернер. Він заплутався, все здавалося цілком безпечним, навіть тривіальним. Проте було в цьому щось докорінно неправильне.
Сповнений підозр, він почав розслідування.
Очевидно, Джон Єнсі виголошував свої проповіді з будь-якого приводу. Він коментував будь-яку мислиму тему: байдуже, йшлося про сучасне мистецтво, страви з часником, споживання спиртних напоїв, м’ясоїдіння, соціалізм, війну, освіту, глибоко декольтовані жіночі сукні, високі податки, атеїзм, розлучення чи патріотизм, — він виступав зі своєю авторитетною думкою в кожній можливій сфері.
Чи існувало бодай якесь питання, щодо якого Єнсі не висловився?
Тавернер пробіг очима написи на численних плівках, що рядочками стояли на офісних стелажах. Висловлювань Єнсі назбиралося вже на мільярди футів плівки... Невже одна людина може мати думку про все на світі?