Навмання взявши один із записів, Тавернер виявив, що Єнсі розказує про манери за столом.
— Ви знаєте, — почав мініатюрний Єнсі, і його голос забринів у Тавернерових вухах, — учора за вечерею я помітив, як мій онук Ральф розрізає свій стейк, — Єнсі усміхнувся, а тим часом на портативному екрані промайнуло зображення шестирічного хлопчика, який безжально шматував своє м’ясо. — Ну, тоді я подумав: ось Ральф мордується над своїм стейком, і все намарне. Мені здалося...
Тавернер зупинив запис і поставив плівку на місце. Авжеж, Єнсі мав однозначну думку щодо будь-чого... та чи була та думка такою вже однозначною?
У ньому прокинулася підозра. Щодо деяких тем — так, була. Щодо другорядних питань у Єнсі були чіткі правила, специфічні максими, запозичені зі скарбів народної мудрості. Та ключові філософські й політичні питання — це геть інша річ.
Узявши один із багатьох записів під загальною назвою «Війна», Тавернер увімкнув його на випадковому місці.
— ... я проти війни, — гнівно проголосив Єнсі. — І я знаю, про що кажу, я на ній був.
Немов у відповідь на ці слова на екрані з’явився монтаж батальних сцен: Юпітерсько-марсіанська війна, під час якої Єнсі відзначився хоробрістю, турботою про бойових товаришів, ненавистю до ворога — широкий спектр затребуваних емоцій.
— І все ж, — твердо мовив Єнсі, — я переконаний, що планета має бути сильною. Ми не повинні покірно опускати рук... слабкість провокує напад і розпалює агресію. Наша слабкість наближає війну. Ми мусимо взяти до рук зброю і захищати тих, кого ми любимо. Усім серцем і душею я проти безглуздих воєн, проте я повторю те, що казав уже багато разів: кожний чоловік мусить стати супроти ворога й боротися у справедливій війні. Він не повинен ухилятися від своєї відповідальності. Війна — жахлива річ. Але інколи ми мусимо...
Повернувши запис на місце, Тавернер подумав: що Єнсі, в біса, сказав? Як він, власне кажучи, ставиться до війни? Було записано сотні плівок на тему війни, Єнсі завжди готовий просторікувати про такі істотні й грандіозні теми, як Війна, Планета, Бог, Податкова система. Але чи сказав він бодай щось важливе?
Тавернер відчув, як уздовж його хребта прокрадається холод. На певні — банальні — теми Єнсі висловлював свої категоричні судження: собаки кращі за котів, грейпфрути надто кислі без дрібки цукру, прокидатися зрання добре для здоров’я, а багато пиячити — погано. Проте важливі теми породжували вакуум, наповнений відлунням пишномовних фраз. Люди в усьому погоджувалися з Єнсі щодо війни, податків і Бога. І водночас ні в чому.
Щодо важливих питань ці люди не мали жодної певної думки. Вони вірили, що її мають.
Тавернер нашвидкоруч прокрутив записи, де йшлося про інші важливі теми. Усе було зроблено за одним зразком: в одному реченні Єнсі стверджував щось, в іншому спростовував. Таким чином досягався сукупний ефект — акуратне зануления, вправне заперечення. Тим часом глядач залишався в полоні ілюзії, що ласував на щедрому й різноманітному інтелектуальному бенкеті. Це вражало. І виконано дуже професійно: кінцівки були надто вправно пов’язані одна з одною, щоб бути суто випадковими.
На світі не було безпечнішого базікала, ніж Джон Едвард Єнсі. Він здавався занадто досконалим у цьому, щоб бути реальним.
Спітнілий, Тавернер вилетів із головної зали архіву й попрямував до дальніх офісів, де за пультами й монтажними столами працювали єнсівці. Усі були поглинуті роботою. Обличчя людей навколо нього були добродушні, буденні, майже знуджені. Такі ж приязні та прості, як і в самого Єнсі.
Безпечні — і диявольські у цій своїй безпечності. І з цим нічого не вдієш. Що може закинути людям ніпланська поліція, якщо їм до вподоби слухати Джона Едварда Єнсі, якщо вони бажають наслідувати його приклад? Хіба це злочин?
Тож не дивно, що Бебсону байдуже до поліцейського розслідування. Не дивно, що прикордонники їх так легко пропустили. Тут не було ані політичних в’язниць із примусовою працею, ані концтаборів — у цьому не було потреби.
Катівні й концентраційні табори потрібні лише тоді, коли не вдається когось у чомусь переконати. А тут метод переконання чудово спрацював. Поліційна держава, в якій влада тримається на залякуванні громадян, з’являється тоді, коли тоталітарна система починає розпадатися. Ранні тоталітарні суспільства не були абсолютними, влада не втручалася в усі сфери життя. Проте відтоді техніка комунікації набула відчутного розвитку.
Просто у нього на очах поставала перша справді абсолютна тоталітарна держава: безпечно й банально. І на останній — жахливій, але цілком логічній — стадії цього творення батьки всіх немовлят-хлопчиків втішено й добровільно називатимуть Джонами Едвардами.
Чому б ні? Вони вже жили, діяли і думали так само, як Джон Едвард. А жінки мали інший взірець для наслідування — місіс Марґарет Еллен Єнсі. У неї також був повний набір суджень: вона пропонувала всім жінкам наслідувати дизайн її кухні, уподобання в одязі, рецепти та стиль життя. Навіть молодь мала з кого брати приклад: їм правило за зразок юне пагіння Єнсі. Влада нічим не погребувала.
До Тавернера з виразом щирої приязні на обличчі підійшов Бебсон.
— Як справи, офіцере? — усміхнувся він і поклав руку Тавернеру на плече.
— Добре, — ледве вичавив із себе Тавернер і скинув руку порухом плеча.
— Вам сподобався наш маленький офіс? — у густому голосі Бебсона лунала непідробна гордість. — Ми добре виконуємо свою роботу, дотримуючись високих стандартів якості, виробляючи справжній мистецький продукт.
Здригаючись від безсилої люті, Тавернер вискочив з офісу в коридор. Не дочекавшись ліфта, оскаженіло кинувся до сходів.
Він більше не міг залишатися в Офісі Єнсі, він мусив якнайшвидше забратися звідси.
Із тіні в холі вийшов якийсь чоловік із блідим, знервованим обличчям.
— Зачекайте. Чи могли б ми з вами поговорити?
Тавернер протиснувся повз нього.
— Чого вам?
— Ви ж із поліції Ніплана, з терранського відділку? Я... — борлак чоловіка підскочив угору. — Я тут працюю. Мене звати Сіплінґ, Леон Сіплінґ. Я маю щось зробити... я так більше не можу.
— Тут нічого не вдієш, — відмахнувся Тавернер. — Якщо вони хочуть бути, як Єнсі...
— Але ж ніякого Єнсі немає, — вибухнув Сіплінґ, спазматично скрививши худе обличчя. — Ми його створили... ми вигадали його.
Тавернер завмер.
— Що зробили?
— Я вирішив... — голос Сіплінґа тремтів від хвилювання, коли він продовжив: — Я збираюся дещо зробити... я точно знаю, як саме треба діяти, — схопивши Тавернера за рукав, він прохрипів: — Ви маєте мені допомогти. Я можу це зупинити, але мені не вдасться зробити все самому.
Сидячи у гарній, добре вмебльованій вітальні Леона Сіплінґа, двоє чоловіків пили каву й спостерігали за тим, як діти вовтузяться на підлозі, бавлячись у свої ігри. Сіплінґова дружина разом із Рут Тавернер витирала на кухні тарілки.
— Єнсі — це синтез, — пояснив Сіплінґ, — така собі композитна особистість. Такої людини насправді не існує. Ми запозичили основні прототипи із соціологічних досліджень, зібрали ґештальт із різних типів особистостей, щоб наблизити його до життя. Проте ми відкинули те, що не хотіли в ньому бачити, й підсилили те, що вважали за потрібне.
Замислившись на якийсь час, він додав:
— Такий, як Єнсі, міг би існувати. Є багато людей, подібних до Єнсі. Саме в цьому й полягає проблема.
— Отже, ви зумисне почали втілювати ідею переробки людей за зразком Єнсі? — уточнив Тавернер.
— Я не можу достеменно сказати, яку ідею виношувала владна верхівка. Я писав рекламні тексти для компанії з виробництва засобів для полоскання рота. Влада Каллісто найняла мене й роз’яснила, чого від мене хочуть. Про мету проекту я лише міг здогадуватися.
— Під владою ви маєте на увазі раду місцевих чиновників?
Сіплінґ безрадісно засміявся.
— Я маю на увазі торговельні синдикати, яким належить цей супутник: цілком, геть з усім. Нас привчають називати Каллісто не супутником, а планетою, — його губи викривила гірка посмішка. — Мабуть, у влади є свій великий план. Він передбачає поглинання торговельних конкурентів на Ґанімеді, а коли це станеться, вони приберуть до рук і навколишні планети.