— Їм не здобути Ґанімед без відкритого оголошення війни, — заперечив Тавернер. — Його населення відстоюватиме свої компанії, — раптом йому сяйнуло. — Я зрозумів, — тихо сказав він. — Вони насправді збираються розв’язати війну. Для них це варте війни.
— Ще й як варте! А перш ніж оголосити війну, їм потрібно отримати підтримку народу. Хоча людям ця війна нічого не дасть. Вона знищить усіх дрібних підприємців, і влада сконцентрується в руках кількох можновладців. Щоб наснажити восьмимільйонне населення розпочати війну, їм потрібна інша авдиторія — покірні вівці. І вони її отримують. Коли ця кампанія з Єнсі завершиться, люди на Каллісто погодяться з будь-чим. Єнсі думає за них. Він розказує їм, які робити зачіски. В які ігри грати. Він розповідає жарти, які люди повторюють у себе на кухні. Їхні дружини готують ті самі страви, що й дружина Єнсі. У цьому крихітному світі всі наслідують його спосіб життя. Хай би що Єнсі робив, хай би у що він вірив. Ми виховували своїх громадян протягом довгих одинадцяти років. І важливим чинником у цій справі є незмінна монотонність. Ціле покоління зростає, заглядаючи Єнсі в рота з кожного приводу.
— Отже, це великий бізнес, — зробив висновок Тавернер. — Цей ваш проект зі створення і розвитку Єнсі.
— Лише до написання матеріалу залучено тисячі працівників. Ви бачили тільки першу стадію, а потім матеріали розповсюджуються по всіх містах: записи, фільми, книжки, журнали, постери, памфлети, театральні вистави та радіоп’єси, газетні публікацї, авто з гучномовцями, дитячі комікси, усна пропаганда, прихована реклама — повний набір. Безперервне насаджування зразкового Єнсі, — узявши з журнального столика перший-ліпший часопис, Сіплінґ продемонстрував вступну статтю. — «Як у Джона Єнсі справи із серцем?» Тут ідеться про те, як би нам жилося без Єнсі. Наступного тижня надрукують статтю про його шлунок, — і Сіплінґ кисло закінчив: — Ми знаємо мільйони шляхів. Ми використовуємо кожну нагоду. Нас називають єнсівцями, це нова форма мистецтва.
— А як ви — його творці — ставитеся до Єнсі?
— Він — лише красива декорація.
— То ніхто з вас йому не вірить?
— Навіть Бебсон із нього сміється. А Бебсон стоїть над усіма, над Бебсоном — хіба що ті, хто виписує чеки. Боже, якби і ми почали вірити в Єнсі... якби ми одного дня вирішили, що ці нісенітниці чогось варті... — Сіплінґове обличчя спотворив душевний біль. — Я більше не можу це зносити.
— Але чому? — із глибоким зацікавленням запитав Тавернер. Горловий мікрофон транслював кожне їхнє слово у вашингтонський офіс. — Мені цікаво дізнатися, що саме спонукало вас змінити свої погляди.
Сіплінґ нахилився і покликав сина.
— Майку, облиш-но на хвильку свої забавки і підійди до тата, — звернувшись до Тавернера, він пояснив: — Майкові дев’ять. Єнсі супроводжує його від народження.
Майк знехотя наблизився до чоловіків.
— Так, тату?
— Які оцінки ти отримуєш у школі? — спитав його батько. Хлопчик гордо випнув груди, він був ясноокою мініатюрою Леона Сіплінґа.
— П’ятірки, лише інколи четвірки.
— Він — розумник, — сказав Сіплінґ Тавернеру. — Добре засвоїв арифметику, географію, історію, всі обов’язкові предмети, — відтак він повернувся до хлопця: — Я поставлю тобі кілька запитань і хочу, щоб цей пан почув твої відповіді. Гаразд?
— Так, тату, — слухняно відповів хлопчик.
З похмурим виразом обличчя Сіплінґ попросив:
— Скажи нам, що ти думаєш про війну. Тобі ж розповідали про це в школі, і ти, мабуть, пам’ятаєш про всі великі війни в нашій історії. Правда?
— Так, тату. Ми вивчали Американську революцію, Першу Глобальну війну, а потім Другу Глобальну війну, Першу гідрогенну війну та Війну між колонізаторами Марса і Юпітера.
— Ми забезпечуємо школи посібниками Єнсі, — стисло пояснив Сіплінґ Тавернеру, — відправляємо пакети з навчальними матеріалами. Єнсі робить огляд історії, розтлумачує дітям значення кожної з подій. Єнсі викладає їм природничі науки. Єнсі навчає правильної постави, астрономії і всього на світі. Але хіба я міг передбачити, що мій власний син... — його голос понуро згас, та потім Сіплінґ знову заговорив: — Отже, ти знаєш усе про війну. Тепер розкажи, що ти думаєш про неї.
Хлопчик одразу відповів:
— Війна — це погано. Війна — це найжахливіше, що може статися. Війна ледь не знищила людство.
Пильно подивившись на сина, Сіплінґ запитав:
— Тебе хтось напоумив так говорити?
Хлопчик закліпав очима і невпевнено промовив:
— Ні, тату.
— Ти справді віриш у те, що сказав?
— Так, тату. Але ж це правда, чи не так? Хіба війна — це не погано?
Сіплінґ кивнув.
— Війна — це зло. А як щодо справедливих воєн?
І знову без вагань хлопчик відказав:
— Справедливі війни, звичайно, потрібні.
— Чому?
— Ну, щоб захистити наш спосіб життя.
— Чому?
І знову, не вагаючись ані секунди, хлопчик видав готову відповідь:
— Тату, не можна дозволити їм нас розтоптати. Це лише спонукало б агресора до війни. Не можна миритися зі світом, у якому панує брутальна сила. Ми боремося за світ... — хлопчик добирав потрібне слово... — світ закону.
Знеможено й радше сам до себе Сіплінґ сказав:
— Це я написав ці безглузді, суперечливі слова вісім років тому, — із зусиллям опанувавши себе, він продовжив: — Отже, війна — це погано. Але справедливі війни необхідні. Що, як ця планета, Каллісто, опиниться в стані війни з... ну, от хоча б із Ґанімедом, наприклад, — він не втримався від іронічного тону: — Лише наприклад. І от ми воюємо з Ґанімедом. Це справедлива війна? А чи просто війна?
Цього разу хлопчик забарився з відповіддю. Його наївне личко скривилося від спантеличення і напруги.
— Що, не знаєш? — холодно запитав Сіплінґ.
— Ну, я... — залепетав хлопчик, плутаючись у думках. — Мені здається... — Тут він із надією подивився на батька. — Коли війна почнеться, хіба нам не скажуть, яка це війна?
— Авжеж, скажуть, — пирхнув Сіплінґ. — Хтось та скаже. Можливо, навіть сам містер Єнсі.
Лице хлопчика розпромінилося, і він з полегшенням зітхнув.
— Так, тату. Містер Єнсі нам скаже, — він зробив крок у напрямку до інших дітей. — Можна мені вже піти?
Коли хлопчик повернувся до своєї гри, Сіплінґ понуро озирнувся на Тавернера.
— Знаєте, що це за гра? Вона зветься гіппо-гоппо. Здогадайтеся, чий онук її обожнює. Маєте припущення, хто її вигадав?
Запала мовчанка.
— І що ж ви пропонуєте? — запитав Тавернер. — Ви сказали, що можете щось змінити.
На Сіплінґовому обличчі з’явився лукавий вираз, який одразу змінився холодним.
— Я добре знаюся на цьому проекті... і знаю, за які ниточки слід смикати. Та хтось має тримати в руках пістолет, націлений на моїх керівників. За дев’ять років я зміг підібрати ключ до особи Єнсі... ключ до нового типу людини, яку ми тут вирощуємо. Він доволі простий. І саме він дозволяє зменшити опір людини настільки, щоб повести її за собою.
— Я слухаю, — терпляче підбадьорив співрозмовника Тавернер, сподіваючись, що зв’язок із Вашингтоном якісний і безперешкодний.
— Усі судження Єнсі досить розпливчасті. Ключ у невизначеності. Складові його ідеології розмиті: ніякої чіткості. Ми підійшли так близько, як тільки можливо, до цілковитої відсутності суджень... ви це, мабуть, помітили. Ми винесли всі судження за дужки, перетворили людину на аполітичну особистість. Без власної позиції.
— Атож, — погодився Тавернер. — Але з ілюзією, що вона у людини є.
— Потрібно контролювати всі аспекти особистості, ми хочемо сформувати цілісного індивіда. Відповідно, на кожне конкретне запитання повинна бути заготована відповідь. Хай там що, наше правило звучить так: Єнсі вибирає найприйнятніший варіант. І найбільш поверховий. Спрощене бачення, яке не вимагає розумових зусиль, позиція, яка ковзає поверхнею, не стимулюючи справжніх думок.