Тавернер ухопив суть.
— Надійна твердь затишних аксіом, — і поквапився схвильовано додати: — Але, якщо між них прослизне виразно оригінальний погляд на речі, для осягнення якого потрібне зусилля, щось незручне, таке, з чим непросто жити далі...
— Єнсі грає в крокет. Відповідно, всі розважаються так само, — Сіплінґові очі зблиснули. — А от якби Єнсі надавав перевагу... грі у кріґсшпіль.
— Якій грі?
— Шахи, якими грають на двох дошках. Кожен гравець має власну дошку з повним набором своїх фігур. Але не бачить чужої шахівниці. Модератор натомість бачить обидві; він повідомляє кожному із супротивників, яку фігуру той узяв, а яку, навпаки, втратив, де зазіхнув на зайняте поле, а де дозволив собі заборонений хід, коли перемагає і коли ризикує програти.
— Я зрозумів, — випередив його Тавернер. — Кожен шахіст намагається уявити розташування фігур на шахівниці свого суперника. Він грає наосліп. Боже, це вимагає неабиякого напруження всіх розумових можливостей.
— У такий спосіб прусси колись навчали своїх офіцерів військової стратегій. Це більше, ніж гра: це космічна за масштабами битва. Що, як Єнсі на добрих шість годин засяде з дружиною і онуком над кріґсшпілем? Уявіть, що його улюбленими книжками — замість таких анахронізмів, як пригодницькі вестерни, — стануть грецькі трагедії? Що він залюбки слухатиме фуги Баха, а не «Мій рідний дім у Кентуккі»?.
— Так, картина потроху вимальовується, — сказав Тавернер, намагаючись зберігати спокій. — Думаю, з цим ми можемо зарадити.
— Але ж це... незаконно! — вигукнув Бебсон.
— Ваша правда, — згодився Тавернер. — Саме тому ми тут, — він махнув рукою бійцям загону секретної поліції Ніплана, і його люди кинулися до офісів, не звертаючи жодної уваги на ошелешених єнсівців, які застигли за своїми столами.
Тоді запитав у горловий мікрофон: — Як там справи з нашими великими рибинами?
— Дуже непогано, — почувся тихий голос Келлмена, немов приглушений віддаллю між Каллісто та Землею. — Деякі, звісно, вихопилися із сітки й залягли на дно у своїх маєтках. Та більшість не чекала на риболовлю.
— Ви не можете! — протестував Бебсон, масивне обличчя якого нагадувало шматок глевкого тіста. — Що ми зробили? На якій підставі...
— Думаю, — перервав його Тавернер, — вистачить і суто комерційних підстав. Ви використали ім’я Єнсі для просування численних продуктів. Такої людини не існує. Це порушення етичних принципів реклами.
Рот Бебсона німо зіпав широко роззявленим ротом.
— Не... існує? Але ж усі знають Джона Єнсі. Він же... він... — затинаючись і жестикулюючи, Бебсон закінчив: — Він усюди.
Зненацька в його м’ясистій руці з’явився маленький пістолет, Бебсон почав дико розмахувати ним, поки Дорсер не підступив ближче й не вибив зброю одним точним рухом. Бебсон почав битися в істериці.
Дорсер із відразою начепив на нього кайданки.
— Та поводься ти як чоловік, — сказав він. Але відповіді не почув, Бебсон перебував мовби не з ними і вже не сприймав його слів.
Тавернер із задоволеним виглядом пройшов повз купку переляканих службовців і допоміжних працівників у дальні проектні офіси. Стримано кивнувши Леонові Сіплінґу, він схилився над його заваленим паперами столом.
Перший зі змінених ґештальтів уже блимав на записі. Обидва чоловіки застигли, вп’явшись у нього очима.
— Ну що? — спитав Тавернер, коли запис був готовий. — Спрацює, як думаєте?
— Має спрацювати, — знервовано відповів Сіплінґ. — Сподіваюся, ми не надто круто все розвернули... на розбудову системи пішло одинадцять років, знищувати доведеться також покроково.
— Щойно поповзе перша тріщина, вся будівля захитається, — Тавернер рушив до дверей. — Самі впораєтеся?
Сіплінґ глянув на Екмунда, який походжав на протилежному кінці офіса, не зводячи погляду з розгублених єнсівців.
— Думаю, так. А ви куди?
— Хочу подивитися, як сприйматиметься запис на екрані, як на нього реагуватимуть люди, — на порозі Тавернер затримався. — Це важке завдання: знешкоджувати ґештальт самотужки. Якийсь час ви навряд чи зможете розраховувати на чиюсь допомогу.
Сіплінґ кивнув на своїх колег, вони вже заходилися монтувати запис, намагаючись надолужити згаяний час.
— Вони залишаться на роботі, — заперечив він. — Поки одержуватимуть за неї зарплату.
Замислившись, Тавернер покрокував коридором у напрямку ліфта. За мить він уже спускався на нижній поверх.
Поблизу на розі вулиці перехожі скупчилися біля величезного екрана в очікуванні на вечірню телепередачу Джона Едварда Єнсі.
Ґештальт починався у звичному стилі. Поза всяким сумнівом: коли Сіплінґ хотів, він міг зробити якісний шматок. А в цьому випадку він створив практично цілий пиріг, а не лише окрему його частину.
У сорочці з закоченими рукавами й забруднених штанях Єнсі працював у своєму саду, тримаючи в руці лопатку й насунувши на очі солом’яного капелюха, він усміхався теплим сонячним променям. Усе було таким реальним, що Тавернер заледве не повірив, що така людина насправді існує. Але ж він сам бачив, як Сіплінґові колеги ретельно і фахово конструювали його з початку й до кінця.
— Добридень, — приязно почав Єнсі. Витираючи піт із розпашілого обличчя, він дещо незграбно звівся на ноги. — Боже, — похитав він головою, — оце спека, — Єнсі показав на клумбу з примулами. — Щойно їх висадив. Ох і намучився!
Поки що все йшло добре. Натовп безпристрасно поглинав свою порцію ідеології без жодного спротиву. По всьому Місяці, в кожному будинку, у школах, офісах, на розі кожної вулиці зараз показували той самий ґештальт. І покажуть іще не раз.
— Так, — повторив Єнсі, — спека ще та. Така погода на для примул — їм подобається тінь, — на швидкій вставці було видно, як він обережно висаджує примули в затінку біля гаража. — З другого боку, — вів далі Єнсі неквапно своїм доброзичливим голосом сусіда-з-за-паркану, — мої жоржини в’януть без світла.
Камера перестрибнула до жоржин, пишно розквітлих під палючим сонцем.
Умостившись на смугастому садовому стільчику, Єнсі зняв солом’яного капелюха й витер обличчя носовичком.
— Тож, — продовжив він дружнім тоном, — якби хтось запитав мене, що краще: тінь або сонце, я б йому відповів, що все залежить від того, примула ти чи жоржина, — він лукаво, по-хлопчачому підморгнув у об’єктив камери, посилаючи глядачам свою знамениту усмішку. — Напевно, я таки примула — годі з мене на сьогодні сонця.
Авдиторія сприйняла ці слова з розумінням. Це лише початок, проте якісь зміни — довготривалий процес. І Єнсі уже закладав для них підґрунтя.
Його приязна усмішка зблякла. Її заступив серйозний вираз обличчя з добре впізнаваним поглядом, який свідчив про глибоку замисленість промовця. Єнсі збирався розвинути свою думку: публіку готували до чергової порції мудрості. Проте вона була геть не така, як від нього звикли чути.
— Ви знаєте, — повільно, вдумливо сказав Єнсі, — тут є над чим помізкувати, — він автоматично потягнувся за склянкою джин-тоніку — дотепер Єнсі завжди випивав кухоль пива. Поряд зі склянкою лежав не щомісячник «Собачих історій», а оглядовий часопис «Психологія сьогодні». Ця зміна другорядних реквізитів засвоїться на підсвідомому рівні, наразі ж уся свідома увага була прикута до слів Єнсі.
— Звісно, — вів далі Єнсі, так ніби йому щойно спало на думку щось свіже й цілком нове, — деякі люди можуть наполягати на тому, що сонце — це добре, а тінь — це погано. Дурниці, скажу я вам. Сонячне світло корисне для троянд і жоржин, однак воно занапастить мої фуксії, — камера від’їхала, щоб показати чудові розквітлі фуксії.
— Можливо, такі люди є серед ваших знайомих. Дехто не розуміє, що... — як завжди, Єнсі вдався до фольклору, щоб дохідливіше висловити свою думку, — ...на колір і смак товариш не всяк, — закінчив він. — От, приміром, я люблю на сніданок окату яєчню, а до неї, може, компот із чорносливу і шматочок тоста. Марґарет, на відміну від мене, надає перевагу тарілці пластівців. А Ральфові не смакує ані те, ані інше. Йому подавай оладки. Мій сусід, той, в якого великий моріжок перед будинком, взагалі обожнює м’ясний пиріг із пляшечкою міцного портеру.