Тавернер здригнувся. Так, доведеться поступово намацувати правильний шлях. Але глядачі, схоже, всотували кожне слово. Перші слабкі натяки на радикальну ідею: кожен має свою, відмінну від інших, систему цінностей, неповторний стиль життя. У кожної людини є свої переконання, уподобання, вона може любити і вважати за правильне ті чи ті речі.
Як і сказав Сіплінґ, на це знадобиться час. Треба буде замінити величезну картотеку архівних записів, розвінчати усталені судження в кожній царині знань. Розвинеться новий тип мислення — початок покладено побутовою заувагою про примули. Коли дев’ятирічний хлопчик шукатиме відповідь на запитання, справедлива війна чи ні, йому доведеться покладатися на власний розум. У нього не буде прописних істин від Єнсі, новий ґештальт, який готувався Сіплінґом, підводив населення до думки, що війна, яку одна сторона вважає справедливою, завжди несправедлива для іншої сторони.
Був іще один ґештальт, який Тавернер мріяв побачити. Проте для цього ще зарано, доведеться зачекати. Єнсі поступово, але неухильно змінить свої мистецькі смаки. Одного дня публіка почує, що йому вже не подобаються ідилічні пейзажі.
Що відтепер йому більше до вподоби нідерландський майстер моторошного й дияволічного жаху родом із п’ятнадцятого століття — Ієронім Босх.
Звіт меншості
I
Перша думка, що майнула в голові Ендертона, коли він побачив цього молодика, була: Я лисію. Лисію, стаю огряднішим і старію. Та вголос він цього, звісно, не сказав. Натомість відсунув крісло, рішуче звівся на ноги й обійшов свій стіл, простягаючи правицю. Усміхнувшись із вдаваною щирістю, він міцно потиснув гостеві руку.
— Вітвер? — уточнив він, спромігшись навіть на те, щоб запитання прозвучало якомога приязніше.
— Саме так, — відповів юнак. — Але ви можете називати мене Едом. Звісно, якщо поділяєте мою відразу до непотрібних формальностей, — на самовпевненому обличчі блондина читалося, що він вважав цю справу залагодженою. Тепер вони Ед і Джон: усе має від початку ґрунтуватися на злагодженій співпраці.
— Не заблукали, шукаючи нашу будівлю? — по-наставницькому запитав Ендертон, ігноруючи надміру дружнє вітання. Боже, треба щось вигадати. Його охопив страх, і він почав пітніти. Вітвер походжав офісом так, ніби той уже йому належав, — ніби міряв кроками площу приміщення. Невже не можна було зачекати кілька днів бодай заради пристойності?
— Звісно, ні, — безтурботно відказав Вітвер, тримаючи руки в кишенях. І жадібно уп’явся очима в ряди об’ємних тек на стелажах. — Невже ви думаєте, що я не знав, куди іду. Я доволі добре розуміюся на тому, як ви розслідуєте передзлочин.
Ендертон тремтливими пальцями запалив люльку.
— І як же ми його розслідуємо? Цікаво було б дізнатися.
— Непогано, — похвалив Вітвер. — Навіть досить добре.
Ендертон не зводив з молодика уважного погляду.
— Це ваша суб’єктивна думка? Ви хочете нам полестити?
Вітвер без жодного збентеження зустрів його погляд.
— Це і моя думка, і думка громадськості. Сенат задоволений вашою роботою. Навіть більше, вона викликає в них ентузіазм, — і додав: — Такий, на який ще спроможні ці старигані.
Ендертон внутрішньо здригнувся, проте зовні лишився незворушним. Хоч і не без зусиль. Цікаво, міркував він, що в цього Вітвера насправді на думці. Що діється в цій короткопідстриженій голові? Очі в юнака були сині, ясні — і неприємно тямущі. Вітвер не дасть себе обдурити. І, вочевидь, має великі амбіції.
— Наскільки я розумію, — обережно сказав Ендертон, — ви будете моїм помічником, поки я не звільнюся.
— Я теж зрозумів це саме так, — відповів юнак, ні на мить не завагавшись.
— Це може статися цього, або наступного року, або аж за десять років, — люлька тремтіла в Ендертоновій руці. — Мене ніщо не змушує звільнятися. Я заснував Передзлочинний центр і маю право залишатися на своїй посаді, скільки забажаю. Це виключно моє рішення.
Вітвер кивнув із незмінно простодушним виразом обличчя.
— Авжеж.
Ендертон трохи заспокоївся.
— Я тільки хочу все прояснити...
— ... від самого початку, — закінчив за нього Вітвер. — Ви тут головний. Як ви скажете, так і буде, — і з непідробною щирістю запитав: — Чи не були б ви такі люб’язні показати мені, як все тут влаштовано? Я хотів би якнайшвидше ознайомитися з процесом, принаймні у загальних рисах.
Супроводжуючи юнака залюдненими коридорами підсвічених жовтим світлом офісів, Ендертон мовив:
— Ви вже, звісно, знайомі з теорією передзлочину. Тож я припускаю, що це питання ми можемо опустити.
— Я вивчав доступну широкому загалу інформацію, — відповів Вітвер. — За допомогою передкогнітивних мутантів ви сміливо й успішно скасували післязлочинну каральну систему тюрем і штрафів. Як ми всі розуміємо, покарання ніколи не було дієвим засобом залякування, а розрадою для родичів жертви й поготів, адже мертвого не воскресити.
Вони дійшли до ліфта. Коли той стрімко поніс їх униз, Ендертон сказав:
— Ви вже, мабуть, здогадалися про основну перепону до застосування передзлочинної методології. Ми арештовуємо людей, які ще не порушили жодного закону.
— Але неодмінно порушать, — переконано заперечив Вітвер.
— На щастя, не порушать — адже ми схопимо їх, перш ніж вони вчинять насильство. Відповідно, сам злочин переходить радше у метафізичну площину. Ми стверджуємо, що вони винні. Вони натомість запевняють, що нічого не скоїли. І в цьому сенсі вони справді невинні.
Ліфт випустив їх у ще один жовтаво освітлений коридор.
— У нашому суспільстві немає тяжких злочинів, — продовжував Ендертон, — проте є табір, повний потенційних злочинців.
Чоловіки опинилися в аналітичному відділі і стулки розсувних дверей зійшлися позаду них. Перед ними загрозливо виросла гора апаратів — приймачі даних та комп’ютерна система, яка вивчала й упорядковувала отриманий матеріал. Позаду цих механізмів сиділи троє передкогів, майже невидимі за плетивом дротів.
— Ось і вони, — сухо сказав Ендертон. — Що ви про це думаєте?
Троє ідіотів щось лепетали у сірій напівтемряві. Кожне незв’язне висловлювання, кожен випадковий звук аналізувався, порівнювався, записувався у візуальних символах, транскрибувався на спеціальні перфокартки й проходив через різноманітні кодувальні пристрої. Цілими днями ті недоумки бурмотіли самі до себе, надійно прикуті металевими ланцюгами до стільців із високою спинкою, під’єднані затискачами до плетива дротів, їхні фізичні потреби задовольнялися автоматично. Духовних потреб у них не було. Вони лише бурмотіли й дрімали — таке собі рослинне існування. Їхні думки були плутаними, незбагненними, немов розум тих істот заблукав десь серед тіней.
Але то були не тіні сьогодення. Ці три белькотливі недолугі створіння з величезними головами й немічними тілами бачили майбутнє. Техніка аналітичного відділу повинна була розшифровувати їхні пророцтва, і поки три передкогнітивні ідіоти щось лепетали, апаратура ретельно фіксувала кожен звук.
Обличчя Вітвера вперше втратило свою безтурботну впевненість. У його очах з’явився бридливий, нажаханий вираз, суміш сорому й морального потрясіння.
— Це не... дуже приємно спостерігати, — озвався він. — Я навіть не уявляв, що вони такі... — він затнувся, намагаючись підібрати потрібне слово, доповнюючи його жестом, — такі... деформовані.
— Деформовані й недорозвинуті, — одразу погодився Ендертон. — Особливо он та дівчина, Донні. Їй сорок п’ять років. Проте виглядає вона на десять. Її дар поглинає усе, екстрасенсорне сприйняття розбалансувало лобову частину кори головного мозку. Проте нам до того байдуже. Для нас головне — передбачення. Вони дають нам те, що нам потрібно. Самі вони нічого не тямлять з того, що лепечуть, але для цього є ми.