Притихлий, Вітвер перетнув кімнату і підійшов до машини. Дістав із неї готові картки.
— На цих картках — згадані ними імена? — запитав він.
— Та мабуть, — нахмуривши чоло, Ендертон забрав у нього стос карток. — Я ще не встиг їх проглянути, — відповів, тамуючи своє роздратування.
Вітвер зачаровано спостерігав, як із машини виповзає нова картка. А за нею друга... третя... Диски оберталися, ненастанно випльовуючи все нові звіти.
— Передкоги, мабуть, бачать далеке майбутнє, — із захопленням припустив Вітвер.
— Для них досяжний лиш обмежений проміжок часу, — пояснив Ендертон. — Вони бачать майбутнє, яке настане за один, щонайбільше за два тижні. Більша частина інформації, яку ми отримуємо від них, нам ні до чого — вона не стосується нашого розслідування. Ми передаємо її відповідним інстанціям. А вони, своєю чергою, обмінюються даними з нами. У кожного важливого бюро є свій підвал із цими корисними мавпами.
— Мавпами? — збентежено витріщився на нього Вітвер. — А, так, я зрозумів. Нічого не бачу, нічого не чую і так далі. Дуже дотепне визначення.
— Дуже точне, — Ендертон механічно забрав свіжі картки, що вигулькнули з машини. — Деякі з цих імен будуть врешті відкинуті. А на тих, що залишаться, здебільшого зареєстровані дрібні злочини: пограбування, ухиляння від сплати податку з прибутків, напад, шантаж. Певно, ви чули, що Передзлочинний центр зменшив кількість злочинів на дев’яносто дев’ять і вісім десятих відсотка. Тяжкі злочини — вбивство чи зрада батьківщини — трапляються нечасто. Врешті-решт, злочинець знає, що ми замкнемо його в таборі за тиждень до того, як він зважиться на протизаконну дію.
— А коли востаннє трапилося реальне вбивство? — поцікавився Вітвер.
— П’ять років тому, — відказав Ендертон із гордістю в голосі.
— Як це сталося?
— Убивця втік від наших пошукових груп. У нас було його ім’я — насправді в нас була інформація про всі деталі злочину, включно з іменем жертви. Нам були відомі час і місце запланованого злочину. Попри це, він таки зміг здійснити свій задум, — Ендертон стенув плечима. — Зрештою, усіх не переловиш, — він перетасував картки. — Однак ми запобігаємо більшості злочинів.
— Єдине вбивство за п’ять років, — до Вітвера поверталася його колишня самовпевненість. — Це вражає... цим можна пишатися.
Ендертон холодно мовив:
— Я й пишаюся. Тридцять років тому я розробив цю теорію — тоді, коли наші себелюбці думали лише про те, як швидко збагатитися на біржі. Натомість я прагнув зробити щось ґрунтовне, що було б надзвичайно важливим для соціуму.
Він передав картки Воллі Пейджу, своєму підлеглому, який завідував мавпячим блоком.
— Проглянь, що нам із того знадобиться, — наказав він Пейджу. — На твій розсуд.
Коли Пейдж зник разом із картками, Вітвер замислено похитав головою:
— Це велика відповідальність.
— Так і є, — погодився Ендертон. — Дозволиш одному злочинцю втекти — як оце п’ять років тому — і маєш на своєму сумлінні чиєсь життя. Тільки ми відповідаємо за це. Якщо помилимося, хтось може померти, — з гіркою посмішкою він дістав із машини ще три нові картки. — А з ним і довіра громадськості.
— Чи не виникало у вас спокуси... — Вітвер затнувся. — Я про те, що декотрі із затриманих вами, очевидно, пропонують хабарі...
— Це їм нічим не зарадить. Копію карткових звітів отримує Генеральний штаб армії. Так підтримується в рівновазі система взаємного контролю. Армійці можуть наглядати за нами так прискіпливо, як вважатимуть за потрібне, — Ендертон пробігся очима по верхній картці зі стосу. — Тож, навіть якби ми захотіли взяти хаба...
Він замовк, стиснувши губи.
— Що сталося? — зацікавився Вітвер.
Ендертон акуратно склав прочитану картку й засунув собі в кишеню.
— Нічого, — пробурмотів він. — Нічого особливого.
Вловивши неприязнь у його тоні, Вітвер почервонів.
— Здається, я вас чимось дратую, — дорікнув він.
— Правильне спостереження, — не став заперечувати Ендертон. — Дратуєте. Але ж...
Ендертон не міг повірити, що хлопець дратує його аж настільки. Це видавалося неможливим: це неможливо. Сталася якась помилка. Збентежений, він спробував себе опанувати.
На картці стояло його ім’я. Перший рядок — потенційний вбивця! Згідно з кодом комісар з питань передзлочинів Джон Е. Ендертон мав намір убити людину — вже наступного тижня.
Із твердою, затятою переконаністю Ендертон відкинув імовірність вчинення ним такого злочину.
II
У зовнішньому офісі, балакаючи з Пейджем, стояла струнка й вродлива молода жінка, Ендертонова дружина Лайза. Вона поринула в гостру, жваву дискусію про політику і навіть не озирнулася, коли увійшли Вітвер з її чоловіком.
— Привіт, люба! — гукнув її Ендертон.
Вітвер промовчав. Проте його блідо-блакитні очі зблиснули, коли він затримав погляд на жінці з каштановим волоссям у поліцейській формі, яка щільно облягала її фігуру. Лайза дослужилася до керівної посади в Передзлочинному центрі, та Вітвер знав, що раніше вона була секретаркою Ендертона.
Помітивши на Вітверовому обличчі неприхований інтерес, Ендертон замислився. Щоб підкинути картку в систему, потрібен спільник ізсередини — хтось близько пов’язаний із центром, той, хто має доступ до аналітичного обладнання. Лайза навряд чи б на таке погодилася. Але така ймовірність існувала.
Звісно, змова могла бути широкомасштабною та продуманою до деталей і передбачати щось набагато більше, аніж просто «підтасована» картка. Могли підробити й вихідні дані. Насправді важко було сказати, на якому саме етапі відбулася підміна. Ендертона пройняв крижаний жах, коли перед ним відкрилися численні ймовірності. Його перше бажання — втрутитися в роботу машини і знищити всі дані — було марним і примітивним. Напевне, записи збігалися з результатами на картці: він тільки дасть ще більше підстав для свого звинувачення.
У нього є приблизно двадцять чотири години. Потім армійці перевірять свої картки й виявлять невідповідність. Вони відшукають серед своїх документів дублікат картки, яку він викрав. Він мав лише одну з двох копій, а отже, на столі у Пейджа могла лежати картка, ідентична складеній і схованій у його кишені, і кожен міг її там побачити.
З-за вікна будівлі почулося ревіння поліцейських машин, що їхали на звичні облави. Скільки спливе годин, перш ніж одна із цих машин пригальмує перед його оселею?
— Любий, що з тобою? — спантеличилася Лайза. — У тебе такий вигляд, ніби привида побачив. Все гаразд?
— Усе добре, — запевнив Ендертон дружину.
Раптом Лайза мовби відчула захоплений погляд Еда Вітвера.
— А цей чоловік — твій новий співробітник, так, любий? — спитала вона.
Ендертон неохоче відрекомендував свого нового колегу. Лайза привітно усміхнулася хлопцю. Чи обмінялися вони змовницькими поглядами? Він не міг сказати цього напевне. Боже, він уже почав підозрювати кожного — не лише дружину і Вітвера, але й з десяток членів своєї команди.
— Ви з Нью-Йорка? — поцікавилася Лайза.
— Ні, — відказав Вітвер. — Майже все життя прожив у Чикаго. А тут винаймаю номер в одному з цих великих готелів у центрі міста. Чекайте... десь у мене була картка, на якій записано його назву.
Поки він квапливо нишпорив по кишенях, Лайза запропонувала:
— Може, ви зайдете до нас на вечерю? Ми багато працюватимемо разом, тож нам не завадить познайомитися поближче.
Вражений словами дружини, Ендертон закляк на місці. Чи можливо, щоб її приязнь була щирою, мимовільною? Вітвер простовбичить біля нього весь день, а тепер іще й матиме привід завітати до Ендертонового помешкання. Роздратований до краю, він рвучко розвернувся й попрямував до дверей.