— Куди це ти? — здивувалася Лайза.
— Назад до мавпячого блоку, — відказав він. — Хочу розібратися з деякою плутаниною в записах даних, перш ніж вони потраплять на очі армії, — він уже вийшов у коридор, перш ніж Лайза спромоглася вигадати переконливу причину його спинити.
Квапливим кроком він дістався пандуса у дальньому кінці коридора і вже був спускався сходами ґанку на тротуар, коли його наздогнала засапана Лайза.
— Господи, що на тебе найшло? — вона вчепилась у його руку і розвернула обличям до себе. Я знаю, що ти кудись тікаєш! — вигукнула Лайза, перепиняючи йому шлях. — Що з тобою таке? Усі думають, що ти... — вона затнулася. — Ти поводишся дивно.
Повз них сновигали люди — звичайні вечірні перехожі. Не зважаючи на них, Ендертон висмикнув руку з цупких пальців дружини. — Мені треба поїхати, — сказав він їй. — Поки в мене ще є час.
— Але... чому?
— Мене підставили — навмисне й підло. Ця тварюка націлилася на мою посаду. Сенат вирішив змістити мене з його допомогою.
Лайза вирячила очі, збентежена його словами.
— Він здається таким милим хлопцем...
— Ага, таким милим, як гадюка за пазухою.
Тепер Лайза дивилась на нього з недовірою.
— Та не може бути. Любий, уся ця напруга, робота, що вимагає таких зусиль... — невпевнено усміхнувшись, вона заходилася його переконувати: — Навряд чи Ед Вітвер тебе підставляє. І як би він це зробив, навіть якби й захотів? Я впевнена, Ед не зміг би...
— Ед?
— Так його звуть, хіба ні?
Карі очі обуреної Лайзи спалахнули гнівливим вогнем.
— Святі небеса, та ти схибнувся на своїх підозрах! Невже ти міг повірити, що я до цього якось причетна?
Він замислився.
— Я не певен.
Лайза підійшла ближче до чоловіка й подивилася на нього докірливим поглядом.
— Неправда. Ти в це таки повірив. Може, тобі й справді варто поїхати на кілька тижнів відпочити. Уся ця напруга... та ще й з’являється той хлопець. Але ти поводишся, як параноїк. Ти хоч усвідомлюєш це? Авжеж, люди змовилися проти нього! А в тебе є хоч якісь докази?
Ендертон дістав із гаманця складену картку.
— Уважно прочитай, — сказав він, простягаючи картку дружині.
Рум’янець зійшов з обличчя Лайзи, вона різко, коротко видихнула.
— Фальсифікація цілком очевидна, — Ендертон заледве зберігав розважливий тон. — Це надасть Вітверу законну підставу мене прибрати. Навіть не чекаючи, поки я звільнюся, — і похмуро додав: — Вони чудово знають, що я хотів попрацювати на своїй посаді ще кілька років.
— Але ж...
— Це покладе край системі взаємного нагляду. Передзлочинний центр уже не буде незалежною інстанцією. Сенат отримає контроль над поліцією, а потім... — він стиснув губи. — Потім вони підімнуть під себе і армію. Що ж, якщо поглянути на це під таким кутом зору, то все цілком логічно. Звісно, мене можна звинуватити у ворожості й заздрощах до Вітвера — звісно, у мене є мотив. Нікому не сподобається, якщо на його місце всядеться якийсь молодик, а його самого завчасно відженуть від годівниці. Насправді все досить переконливо — от тільки у мене немає ані найменшого наміру вбивати Вітвера. Але я не можу довести цього. І що мені тепер робити?
Оніміла, зі сполотнілим обличчям, Лайза похитала головою.
— Я... я не знаю. Любий, якби ти...
— Зараз, — перервав її Ендертон, — я поїду додому пакувати речі. Що далі, я ще не придумав.
— Отже, ти справді збираєшся... переховуватися?
— Так, збираюся. І якщо доведеться, подамся аж до центаврських колоній. Декому це вдавалося, а в мене є двадцять чотири години фори, — він рішуче розвернувся, щоб піти. — А ти повертайся назад. Тобі немає жодного сенсу їхати зі мною.
— Невже ти й справді думаєш, що я могла так вчинити? — пирхнула Лайза.
Здивований, Ендертон витріщився на неї.
— А хіба ні? — І збентежено пробурмотів: — Авжеж, я бачу, ти мені не віриш. Тобі здається, що я все це вигадав, — і він осатаніло тицьнув пальцем у картку. — Навіть це тебе не переконало.
— Ні, — без жодного вагання відповіла Лайза, — аж ніяк не переконало. Любий, ти неуважно прочитав цей звіт. На картці немає імені Еда Вітвера.
Ендертон недовірливо втупився у картку.
— Ніхто не передбачав, що ти вб’єш Еда Вітвера, — поквапилася пояснити Лайза тонким, ламким голосом. — Звинувачення мусить бути правдою, розумієш? І Ед тут зовсім ні до чого. Нічого він проти тебе не замислив, й інші так само.
Надто розгублений, щоб щось відповісти, Ендертон застиг, вчитуючись у картку. Дружина мала слушність. Його жертвою був не Ед Вітвер. У п’ятому рядку машина акуратно надрукувала інше ім’я.
ЛЕОПОЛЬД КЕПЛЕН
Заціпенілий, він бездумно засунув картку назад до кишені.
Він ніколи навіть не чув про чоловіка з таким іменем.
III
У будинку було прохолодно й порожньо, і Ендертон, не зволікаючи, кинувся складати речі. Поки він лаштувався до від’їзду, у нього в голові роїлися найрізноманітніші думки.
Можливо, він і помилявся щодо Вітвера — втім, звідки йому знати? Хай там як, а змова проти нього виявилася набагато заплутанішою, аніж він спочатку припускав. Вітвер, із цього погляду, здавався лише нікчемною маріонеткою в чиїхось руках, а справжній лялькар міг відсиджуватися десь за лаштунками, далекий і невидимий.
Даремно він показав цю картку Лайзі. Поза сумнівом, вона розповість про все Вітверу. І тоді йому вже не вдасться полетіти із Землі, і він ніколи не дізнається, як воно — жити на одній із прикордонних планет.
Скрип підлоги позаду нього вирвав його із задуми. Озирнувшись із теплою спортивною курткою в руках, яку він витягнув з купи речей, що лежали на ліжку, Ендертон побачив спрямований на себе сіро-блакитний автоматичний пістолет.
— Це ж треба, як швидко, — сказав він, із гіркотою дивлячись у суворе обличчя здорованя в брунатному плащі і рукавичках, який стояв перед ним, тримаючи пістолет напоготові. — А вона часу не гаяла.
Лице незнайомця лишилося незворушним.
— Не розумію, про що ви, — відказав він. — Але ви підете зі мною.
Сторопілий, Ендертон кинув куртку на ліжко.
— Ви не з мого центру? Не з поліції?
Незважаючи на протести приголомшеного Ендертона, його заштовхали в лімузин, що чекав позаду будинку. За ним до машини заскочили троє до зубів озброєних чоловіків. Дверцята клацнули, і лімузин помчав по трасі, прямуючи кудись за місто. У нього перед очима похитувалися безпристрасні й відсторонені обличчя невідомих, коли автомобіль, набираючи швидкість, проносився повз безкраї поля, темні та похмурі.
Тимчасом як Ендертон марно намагався збагнути, що від бувається, машина з’їхала на одну з вибоїстих об’їзних доріг, розвернулася і пірнула в тьмяно освітлений підземний гараж. Хтось вигукнув якийсь наказ. Важкі металеві стулки дверей зачинилися, і враз над головою спалахнуло світло. Водій заглушив мотор.
— Ви про це ще пошкодуєте, — хрипко пригрозив Ендертон, коли його витягували з машини. — Ви знаєте, хто я?
— Звісно, — сказав здоровань у брунатному плащі.
Під дулом пістолета Ендертона провели сходами нагору, із липкої тиші гаража у вистелений килимами коридор. Вочевидь, він потрапив до якогось розкішного маєтку, що зберігся у понищеному війною передмісті. У дальньому кінці коридору крізь відчинені двері він побачив кімнату — заставлений книжками кабінет, умебльований просто, але зі смаком. У колі світла, що падало з настільної лампи, сидів, чекаючи на нього, чоловік, обличчя якого залишалося наполовину в тіні. Ніколи раніше Ендертон не зустрічав цієї людини.
Коли він підійшов ближче, чоловік знервовано почепив на носа безоправні окуляри, закрив футляр і облизнув пересохлі губи. Це був старий, років сімдесяти або й більше. Біля його ліктя був зіпертий тонкий срібний ціпок. Той чоловік мав худе, жилаве тіло й незвично пряму поставу. Поріділе волосся було тьмяно-каштанове й акуратно розгладжене по блідому кістлявому черепі. Лише очі здавалися по-справжньому живими й уважними.