Із задуми його пробудило різке вищання шин. Відчайдушно намагаючись повернути контроль над машиною, водій учепився в кермо і вдарив по гальмах: просто перед ними на перехрестя виїхав, випірнувши з туману, неповороткий хлібний фургон. Якби водій прискорився замість загальмувати, то міг би ще проскочити. Та він надто пізно зрозумів свій прорахунок. Авто підстрибнуло, хитнулося, на коротку мить завмерло і врізалося лобовим склом прямісінько у фургон.
Сидіння підкинуло Ендертона, і він влетів головою у двері. Раптовий нестерпний біль, здавалося, розколов його череп надвоє, він упав, хапаючи ротом повітря і намагаючись встати на тремтячі коліна. Неподалік почувся якийсь тріскіт, спалахнуло яскраве полум’я, і вогняний струмочок із шипінням поповз до понівеченого корпуса автомобіля.
Ззовні в машину пролізли чиїсь руки. За якийсь час він збагнув, що його витягують через отвір, на місці якого колись були двері. Темна фігура якогось чоловіка різким рухом відштовхнула вбік важке сидіння, незнайомий рятівник поставив Ендертона на ноги, дозволивши обпертися на себе, і поволік у тінь алеї поблизу лімузина. А звіддалік уже долинало виття сирен поліцейських машин.
— Жити будеш, — прохрипів йому на вухо низький голос. Ендертон ніколи раніше не чув цього голосу: він був холодний і настирливий, як дощ, що періщив по його щоках. — Чуєш, що кажу?
— Так, — відказав він, бездумно обмацуючи розідраний рукав сорочки. Поріз на щоці починав неприємно пульсувати. Розгублений, Ендертон спробував зорієнтуватися на місцевості. — Ви не...
— Помовч і слухай, — чоловік був кремезний, навіть огрядний. Його великі руки підтримували Ендертона, який притулився до мокрої цегляної стіни якоїсь будівлі, що захищала від дощу й жару охопленої вогнем машини. — Ми не мали іншого виходу, — сказав він. — Це був єдиний варіант. Часу залишалося обмаль. Ми думали, тебе Кеплен довше протримає.
— Хто ви? — спромігся промовити Ендертон.
Мокре від дощу обличчя скривилося в невеселій посмішці.
— Моє прізвище Флемінґ. Ми з тобою ще побачимося. А зараз у нас кілька секунд, перш ніж сюди прибуде поліція. Інакше ми повернемося туди, звідки починали, — він тицьнув Ендертону в руки плаский згорток. — Цих грошей тобі вистачить. А ще всередині повний набір документів. Ми час від часу виходитимемо з тобою на зв’язок, — його посмішка стала ширшою, і чоловік знервовано розсміявся. — Поки ти не доведеш, що невинуватий.
Ендертон закліпав очима.
— Отже, мене таки підставили?
— Ну звісно, — Флемінґ грубо вилаявся. — Чи вони тобі вже втовкмачили протилежне?
— Я було подумав... — Ендертон насилу міг говорити, здається, в нього був зламаний один із передніх зубів. — Ворожість до Вітвера... звільнення, моя дружина і цей хлопець, природне бажання помститися...
— Не мели дурниць, — сказав чоловік. — Подумай своєю головою. Усю цю справу готували дуже ретельно. Прораховували кожну її фазу. Картку зумисне підкинули саме того дня, коли з’явився Вітвер. Їм уже вдалася перша частина оборудки: Вітвер — комісар, а ти — злочинець, що перебуває в розшуку.
— Хто за всім цим стоїть?
— Твоя дружина.
Ендертонові голова пішла обертом.
— Ви впевнені?
Чоловік розреготався.
— Закладуся на що завгодно, — він швидко роззирнувся довкола себе. — Ось і поліція. Тікай сюди, по алеї. Сідай на автобус, дістанься якогось віддаленого району, винайми собі кімнату і купи кілька журналів, просто щоб згаяти час. І не забудь про одяг — думаю, тобі стане розуму подбати про себе. Проте навіть не намагайся залишити Землю. Увесь внутрішньосистемний транспорт сканується. Протримаєшся наступні сім днів, і партію можна вважати виграною.
— Але хто ви? — вимогливо повторив Ендертон.
Флемінґ відпустив його. Обережно ступаючи, чоловік прокрався вздовж стіни й визирнув з-за рогу будинку. Перша поліцейська машина пригальмувала біля тротуару, на якому виблискували калюжі, і з жерстяним деренчанням двигуна насторожено сунула до обгорілих уламків, що залишились від Кепленового лімузина. Поліцейські мляво заворушилися в кабіні, не виявляючи особливого бажання виповзати під холодний дощ.
— Скажімо так, ми — спільнота захисників, — тихо відповів Флемінґ. На його м’ясистому беземоційному обличчі виблискували краплі дощу. — Така собі поліція нагляду за вашою поліцією. Ми дбаємо, — додав він, — щоб на морі, так би мовити, зберігався штиль і спокій.
Він різко підняв дебелу руку й штовхнув Ендертона. Той зашпортався, ледве не впавши в мокре сміття, що ним була захаращена темна алея.
— Іди, — гаркнув на нього Флемінґ. — Дивись, не загуби згорток.
Коли Ендертон невпевнено побрів до дальнього кінця алеї, до нього долинули останні слова Флемінґа:
— Добре вивчи документи, тоді, може, і виживеш.
V
У посвідченні було зазначено, що він Ернест Темпл, безробітний електрик, який живе зі щотижневої допомоги від штату Нью-Йорк, має в Буффало дружину і чотирьох дітей, а в активах менше ста доларів. Замацана зелена картка давала дозвіл на поїздки, хоч він і не мав постійного місця проживання. Людині в пошуках роботи необхідно подорожувати. Можливо, навіть на далекі відстані.
Їдучи містом у напівпорожньому автобусі, Ендертон штудіював опис Ернеста Темпла. Було очевидно, що документи готували саме для нього, бо все добре трималося купи. За якийсь час йому спало на думку, що відбитки пальців і електроенцефалограма можуть не збігатися. Їм, мабуть, не витримати перевірки. Нові документи не викличуть підозр лише у разі неприскіпливого огляду. Але добре, що у нього є бодай такі.
Окрім посвідчення, у згортку лежало десять тисяч доларів дрібними купюрами. Він засунув до кишені гроші й документи, а потім зауважив акуратно надруковану записку. Спершу Ендертон нічого не зрозумів. Довгий час він спантеличено вчитувався у слова: З існування більшості логічно випливає наявність відповідної меншості.
Автобус в’їхав у нетрища міста з довгими милями дешевих готелів і занедбаних помешкань, що, неначе гриби після дощу, повиростали після масових руйнувань війни. Коли він пригальмував біля зупинки, Ендертон звівся на ноги. Кілька пасажирів побіжно зауважили його розпанахану щоку і подертий одяг. Проминувши їх з байдужим виглядом, він вийшов з автобуса на вмите дощем узбіччя.
Зате готельний клерк не поцікавився нічим, окрім плати за проживання. Ендертон почовгав сходами на другий поверх й увійшов до тісного номера, в якому тхнуло пліснявою і в якому відтепер він мав мешкати. Дякуючи долі і за це, він замкнув двері й завісив вікна. Кімната була невеличкою, але чистою. Ліжко, комод, календар із пейзажами, крісло, лампа, радіо із щілиною для вкидання четвертаків.
Ендертон вкинув у щілину монетку і важко впав на ліжко. Усі головні радіостанції поширювали поліційне оголошення. Це було щось нове, захопливе, нечуване для нинішнього покоління. Злочинець-утікач! Громадськість просто шаленіла.
«... цей чоловік скористався своїм високим службовим становищем, щоб утекти, — повідомляв диктор із професійним осудом. — Його посада надавала йому доступ до попередніх даних, а довіра, якої він зажив, дозволила йому уникнути звичної процедури затримання. До його повноважень входило посилати безліч потенційно винних людей до місць ув’язнення, рятуючи таким чином життя невинних жертв. Цей чоловік, Джон Еллісон Ендертон, відіграв провідну роль у заснуванні Передзлочинної системи — профілактичного виявлення майбутніх злочинців за допомогою геніального використання мутантів-передкогів, здатних до передбачення подій і усної передачі цих даних для аналітичних машин. Три передкоги, життєві функції яких...».
Голос стих, коли він вийшов з кімнати до крихітної ванної. Зняв пальто, сорочку і ввімкнув гарячу воду. Схилившись над умивальником, спершу промив поріз на щоці. В аптеці на розі він придбав йод, пластир, бритву, гребінець, зубну щітку та решту дрібниць, що могли йому знадобитися. Наступного ранку він збирався знайти якийсь секонд-хенд і купити відповідний одяг. Адже тепер він — безробітний електрик, а не постраждалий в аварії комісар поліції.