У кімнаті бурмотіло невимкнене радіо. Неуважно слухаючи передачу, він стояв біля тріснутого дзеркала, роздивляючись свій зламаний зуб.
«... система трьох передкогів була розроблена на основі комп’ютерної техніки середини нашого століття. Як тоді перевіряли результати комп’ютерних розрахунків? Аналогічні вихідні дані завантажувалися в другий комп’ютер ідентичної будови. Проте траплялися випадки, коли двох комп’ютерів виявлялося замало. Якщо вони доходять протилежного висновку, неможливо дізнатися, який із них апріорі видав правильну відповідь. Рішення, що ґрунтується на статистичному методі, полягає в залученні третього комп’ютера до перевірки результатів перших двох. В результаті отримуємо так званий звіт більшості. Можна з великою часткою вірогідності стверджувати, що збіг результатів двох із трьох комп’ютерів визначає, яка з альтернатив правильна. Малоймовірно, що два комп’ютери доходять ідентично помилкових висновків...»
Ендертон впустив рушник, який тримав у руках, і кинувся назад до кімнати. Тремтячи від хвилювання, він припав вухом до радіоприймача, щоб не проґавити жодного деренчливого слова.
«...згода всіх трьох передкогів — це сподіваний, але рідко досяжний феномен, коментує пан Вітвер, чинний виконувач обов’язків комісара поліції. Набагато частіше вдається отримати узгоджений звіт більшості від двох передкогів разом зі звітом меншості, в якому містяться певні відхилення від третього мутанта, зазвичай стосовно часу й місця. Ця обставина пояснюється теорією множинного майбутнього. Якби існував лише один варіант розвитку подій у часі, передкогнітивна інформація була б неважливою, оскільки не давала б можливості, знаючи майбутнє, його змінити. Тож щодо роботи Передзлочинного центру слід передусім зазначити...»
Ендертон гарячково метався крихітною кімнаткою. Звіт більшості — лише два передкоги підтвердили те, що зазначено на його картці. Ось що означає записка зі згортка. Звіт третього передкога, звіт меншості, мусив щось прояснити.
Але що саме?
На годиннику було далеко за північ. Пейдж уже пішов із чергування. І до наступного дня не повернеться до «мавпячого» блоку. Шанси невеликі, але спробувати варто. Можливо, Пейдж його прикриє, а може, і ні. Доведеться ризикнути.
Він мусив дістати звіт меншості.
VI
Між полуднем і першою годиною засмічені вулиці міста кишіли людьми. Ендертон вибрав саме цю велелюдну годину, щоб зробити дзвінок. Закрившись у телефонній будці повного покупців супермаркету, він набрав знайомий номер поліції і застиг, притискаючи до вуха прохолодну слухавку. Він зумисне увімкнув звуковий зв’язок замість відео: попри одяг із секонд-хенду й брудне неголене обличчя, його могли впізнати.
Голос на рецепції був для нього новий. Ендертон обережно попросив з’єднати його з відділом Пейджа. Якщо Вітвер позвільняв людей із його команди, посадивши на їхні місця своїх поплічників, можливо, зараз він почує якусь цілком незнайому людину.
— Алло, — пролунав не надто привітний голос Пейджа.
Зітхнувши з полегшенням, Ендертон роззирнувся навкруги. Ніхто не звертав на нього жодної уваги. Покупці блукали торговими рядами, поглинуті своїми щоденними клопотами.
— Можеш говорити? — спитав він. — Чи поруч з тобою хтось є?
На якусь мить співрозмовник замовк. Ендертон уявив, як дружнє лице Пейджа кривиться від непевності — той заскочено вагається з тим, що йому робити. Врешті-решт почулися уривчасті слова:
— Чому... ти сюди телефонуєш?
Пропустивши це запитання повз вуха, Ендертон сказав:
— Щось я не впізнав, хто на рецепції. Взяли когось нового?
— Геть нового, — підтвердив Пейдж здушеним голосом. — Останнім часом у нас багато чого змінилося.
— Я чув, — мовив Ендертон і напружено запитав: — А як твоя посада? Не захиталася під тобою?
— Чекай-но, — було чути, як відклали слухавку, потім до Ендертонового вуха долинули приглушені кроки. Грюкнули поспіхом захряснуті двері. Пейдж повернувся. — Тепер можемо говорити вільніше, — запевнив він.
— Наскільки вільніше?
— Не набагато. Ти де?
— Гуляю Центральним парком, — відказав Ендертон. — Гріюся на сонечку, — він був певен, що Пейдж ходив перевірити, чи лінія прослуховується. Мабуть, по нього уже вилетіла поліцейська авіація. Але він мусив скористатися нагодою. — У мене нове ремесло, — коротко повідомив він. — Я тепер електрик.
— Он як? — збентежено промимрив Пейдж.
— Я подумав, може, в тебе є робота для мене. Я б хотів, якщо це можливо, заїхати й оглянути комп’ютерне обладнання вашого центру. Передусім аналітичного центру в мавпячому блоці.
Після павзи Пейдж промовив:
— Це... це можливо. Якщо в тому є велика потреба.
— Потреба є, — запевнив його Ендертон. — Коли тобі зручніше?
— Ну, — сказав Пейдж, борючись із собою, — ми чекаємо на ремонтну бригаду для перевірки системи зв’язку. Новий комісар хоче її поліпшити, щоб команда працювала оперативніше. Можеш до них приєднатися.
— Добре, саме так я і зроблю. О котрій?
— Скажімо, о четвертій. Вхід Б, шостий поверх. Я тебе зустріну.
— Домовилися, — відповів Ендертон, і, перш ніж покласти слухавку, додав: — Сподіваюся, тебе ще не змістять з посади, коли я прийду.
Він обірвав зв’язок і вискочив із будки. А за мить уже проштовхувався крізь щільну чергу до кав’ярні поруч. Тут його ніхто не відшукає.
Йому довелося чекати три з половиною години. За відчуттями — набагато довше. Це були чи не найдовші години в його житті, перш ніж він нарешті зустрівся з Пейджем у домовленому місці.
Першим, що сказав йому Пейдж при зустрічі, було:
— Геть з глузду з’їхав? Якого біса ти повернувся?
— Я ненадовго, — Ендертон збуджено помчав мавпячим блоком, систематично замикаючи за собою двері. — Нікого сюди не впускай. Я не можу ризикувати.
— Краще б ти здався, поки ще була можливість, — украй схвильований Пейдж не відставав від нього ні на крок. — Вітвер влаштував на тебе справжнє полювання. Тепер уся країна жадає твоєї крові.
Відмахнувшись від нього, Ендертон прочинив двері головного контрольного центру з аналітичними машинами.
— Котра з трьох мавп подала звіт меншості?
— Не питай мене — я забираюся звідси, — по дорозі до дверей Пейдж на секунду зупинився і, перш ніж вийти в коридор, вказав на фігуру посередині. Двері зачинилися. Ендертон зостався один.
Отже, середній мутант. Ендертон дуже добре його знав. Приземкувата, зіщулена фігура, похована під дротами і затискачами, сиділа тут уже п’ятнадцять років. І навіть не глянула на Ендертона, коли той наблизився. Сльозливі й порожні очі дивилися у світ, якого ще не існувало, сліпі до безпосередньої фізичної реальності.
«Джеррі» було двадцять чотири. Спершу його класифікували як гідроцефалічного ідіота, проте, коли йому було близько шести років, психіатри виявили в нього передкогнітивний дар, схований під шарами тканинної корозії. Його перевели до державної спецшколи, в якій розвинули цю притлумлену здібність. У дев’ятирічному віці він уже міг бути корисним. Утім, «Джеррі» так і лишився у розбурханому хаосі свого ідіотства: надміру посилений дар поглинув рештки його єства.
Присівши навпочіпки, Ендертон заходився від’єднувати пластини, що захищали магнітну плівку всередині машини. Перевіривши розклад, він відмотав плівку до фінальної стадії аналізу, до відрізка, коли показники «Джеррі» були відгалужені від решти. За кілька хвилин він тримав у неслухняних руках два півгодинні записи: попередні відкинуті дані, що не увійшли до звіту більшості. За допомогою кодової таблиці він знайшов ту частину звукозапису, що стосувалася його картки.
Поряд стояв програвач. Затамувавши подих, Ендертон вставив у нього плівку, активував механізм відтворення звуку й прислухався. Уже за кілька секунд, з перших речень звіту, він зрозумів, що сталося. Він знайшов те, що шукав, далі можна було не слухати.
Видіння «Джеррі» охоплювало іншу фазу. Через ненадійну природу передкогніції він досліджував часовий проміжок, який дещо відрізнявся від того, який передбачили інші мутанти. Для нього звіт про те, що Ендертон задумав убивство, був подією, вже інтегрованою в майбутнє. А оцінка події — Ендертонова реакція — доповнювала отримані дані.