Выбрать главу

Шарп спитав:

— Можна відверто?

— Я зв’язаний договором, — відповів Гамфріз із гордістю. — Якщо будь-що зі сказаного вами потрапить до служби безпеки, я втрачу близько десяти тисяч доларів сріблом Східного блоку — монетами, не папірцями.

— Цього мені достатньо, — кивнув Шарп і почав розповідати. — Я фінансист, працюю у Міністерстві аграрної політики, у відділі з відновлення територій. Я обстежую вирви від водневих бомб, з’ясовую, чи можна щось відбудувати, — він виправився: — Тобто, насправді, я аналізую звіти про ці вирви і даю рекомендації. За моєю вказівкою, наприклад, відродили ферми біля Сакраменто й промислове кільце тут, у Лос-Анджелесі.

Гамфріз був вражений, але цього не показував. Перед ним сидів чоловік, дотичний до влади. Йому стало дивно, що Шарп, як і будь-який охоплений страхом громадянин, звернувся по терапію до Психічного фронту.

— Моя невістка урвала непоганий шматок з відновлення Сакраменто, — зауважив Гамфріз. — У неї колись там був невеликий горіховий сад. Влада розчистила попіл, відновила дім і прибудови, навіть насадила кілька десятків нових дерев. Якщо забути про травму ноги, вона живе тепер навіть краще, ніж до війни.

— Ми пишаємося цим нашим проектом, — заявив Шарп.

Раптом він упрів, на його гладкому блідому чолі виступили краплі поту, рука, в якій чоловік тримав цигарку, тремтіла. — Авжеж, у мене є особистий інтерес у розбудові Південної Каліфорнії. Я народився там, біля Петалуми, де кури раніше давали до мільйона яєць... — і тут голос зрадив йому. — Гамфрізе, — прошепотів він, — що мені робити?

— Для початку, — сказав Гамфріз, — мені потрібно мати більше інформації.

— У мене... — розгублено посміхнувся Шарп, — ...у мене щось на кшталт галюцінації. Таке триває вже роками, але щодалі, то стає все гірше. Я намагався викинути це з голови, проте... — він зробив безпомічний жест рукою, — ...вони повертаються, і чимраз сильніші, чіткіші.

Поряд із столом Гамфріза непомітно працювали диктофон і відеокамера, які вели запис прийому.

— Розкажіть мені про ці галюцинації, — попросив аналітик. — Можливо, тоді я зможу поясинити, чому ви їх бачите.

Він був геть виснажений. Сидів у своїй затишній вітальні, втомлено гортаючи звіти про мутацію моркви. Один із сортів, який зовні нічим не відрізнявся від нормального, вклав жителів Орегона та Міссісіпі на лікарняні ліжка із судомами, лихоманкою і частковою сліпотою. Чому саме Ореґона й Міссісіпі? До звіту докладалися фотографії овочевих мутантів, вони й справді виглядали, як звичайна морква. А ще разом зі звітом надійшов ретельний аналіз токсичного агента й рекомендації щодо антидота для його нейтралізації.

Шарп знесилено відклав звіт і потягнувся за наступним у теці. Згідно з другим звітом у Сент-Луїсі та Чикаґо з’явився сумнозвісний детройтський пацюк, який становить загрозу для промислових та сільськогосподарських поселень, що постали на місці зруйнованих міст. Детройтського пацюка він бачив колись на власні очі. Це було три роки тому, надвечір, повернувшись додому, він відчинив двері й зауважив, як щось чкурнуло в безпечну темряву. Озброївшись молотком, він заходився відсовувати меблі, аж поки знайшов непроханого гостя. Пацюк, велетенський, сірий, саме сплітав павутину від однієї стіни до іншої. Він кинувся навтьоки, та Шарп прибив його молотком. Пацюк, що плете павутину...

Він зателефонував до дезинсекційної служби й доповів про цей випадок.

Свого часу влада створила Агенцію особливих талантів для використання паранормальних можливостей повоєнних мутантів — людей, які переродилися після проживання на радіаційно забруднених ділянках. Але, міркував він, Агенція займається лише людськими мутантами та їхніми телепатичними, передкогнітивними, паракінетичними та іншими подібними можливостями. Слід було б створити таку Агенцію також для овочів і гризунів.

З-за крісла почувся якийсь приглушений звук. Рвучко озирнувшись, Шарп побачив високого худого чоловіка в потрібному брунатному дощовику і з сигарою в зубах.

— Що, налякався? — вишкірився Джіллер. — Заспокойся, Поле. У тебе такий вигляд, ніби зараз знепритомнієш.

— Я працював, — відповів Шарп, потроху опановуючи себе.

— Та бачу, — пирхнув Джіллер.

— І подумав, що це знову пацюк, — Шарп відсунув убік робочі папери. — Як ти сюди потрапив?

— У тебе незамкнено, — Джіллер зняв дощовика і кинув його на диван. — Так, пригадую — ти ж замочив детройтського. Саме тут, у цій кімнаті, — чоловік роззирнувся охайною, скромною вітальнею. — А ці тварюки можуть убити?

— Залежить від того, куди вгородять свої зуби, — Шарп пішов до кухні, дістав із холодильника дві пляшки пива. Наливаючи пиво у кухлі, він продовжив: — Краще б вони не витрачали зерно на виробництво цього питва... проте, якщо вже виробляють, гріх його не пити.

Джіллер спрагло вихопив у нього простягнутий кухоль.

— Мабуть, добре бути начальством і дозволяти собі таку розкіш, — його маленькі темні очиці пробіглися по кухні. — Плита, холодильник... — цокнувши язиком, він додав: — І пиво. Я не пив його з минулого серпня.

— Нічого, переживеш, — відказав Шарп без нотки співчуття. — У тебе якась справа? Якщо так, то швидко викладай, бо в мене купа роботи.

— Я лише заскочив привітатися із земляком, — мовив Джіллер. — З іще одним петалумцем.

Скривившись, Шарп пожартував:

— «Петалумець» звучить як назва якогось синтетичного пального.

Джіллер не сприйняв жарту.

— Тобі ніяково, що ти походиш з місцевості, що колись була...

— Та знаю я. Яєчною годівницею Всесвіту. Інколи я собі думаю... Як думаєш, чи багато пір’їнок злетіло в повітря, коли на наше місто скинули першу водневу бомбу?

— Мільярди, — пробурчав Джіллер. — Серед них були і мої. Тобто моїх курей. У твоєї сім’ї теж була ферма, еге?

— Ні, — сказав Шарп, щоб Джіллер не ототожнював їхніх ситуацій. — Моя родина мала аптеку, на 101-му шосе. За один квартал від парку, біля крамниці спорттоварів, — і сам до себе додав: «Іди до біса. Я не передумаю. Можеш хоч ночувати у мене на подвір’ї решту свого життя — це нічого тобі не дасть. Петалуму не відродити. Та й кури, зрештою, всі передохли».

— Як там розбудова Сакраменто? — поцікавився Джіллер.

— Добре.

— Горіхів багато вродило?

— Стільки, що скоро через вуха полізуть.

— А серед шкаралуп миші не шмигляють?

— Ще й як, їх там тисячі, — Шарп відпив із кухля, пиво було якісне, можливо, таке ж хороше, як і довоєнне. Він не знав цього напевне, тому що тисяча дев’ятсот шістдесят першого року, коли почалася війна, йому було лише шість років. Але пиво було терпке, хмільне і смачне, воно пробуджувало думки про добрі давні часи.

— Ми підрахували, — хрипко сказав Джіллер, і в його очах спалахнув жадібний блиск, — що для відновлення Пенталумо-Сономського регіону потрібно близько семи мільярдів східноблокської валюти. Це ніщо порівняно з іншими видатками, якими ви розкидаєтеся.

— Але Пенталумо-Сономський регіон не можна порівняти з округами, які ми відновлюємо, — зауважив Шарп. — Ти думаєш, нам потрібні яйця і вино? Нас цікавить машинобудування. А це ми отримуємо з Чикаго, Піттсбурґа, Лос-Анджелеса, Сент-Луїса і...

— Ти забув, — дорікнув Джіллер, — що ти сам пенталумець. Відцурався свого коріння, занедбав свій обов’язок...

— Обов’язок! Думаєш, влада найняла мене бути лоббістом якоїсь посередньої фермерської області? — Шарп почервонів від обурення. — Наскільки мені відомо...

— Ми — твої земляки, — не поступався Джіллер. — А земляки — понад усе.

Нарешті здихавшись відвідувача, Шарп іще довго стояв у нічній пітьмі, споглядаючи дорогу, освітлену фарами машини Джіллера, що нею віддалялася. Що ж, сказав він собі, так влаштовано світ: я — понад усе, а після мене хоч потоп.

Зітхнувши, він розвернувся й пішов до ґанку свого будинку. З вікон лилося привітне світло. Здригнувшись, він витягнув руку й схопився за поруччя.

І от, коли він незграбно підіймався сходами, сталося щось жахливе.