— Чєм разбавіл? — в надії, що недочув, перепитав я.
— Сцакамі. Сиканул в стаканчік малость, моча пріглушаєт дєйствіє іохімбіна, а то Генич начал би скоро трібуну імєть, она єдінствєнная женщіна в зале.
— Сєрий, ти фашист. І шо ему дєлать тєпєрь? — не без співчуття запитав я.
— По моїм ращьотам после второво стаканчіка пойдьот дрочіть.
І вже через хвилину, сьорбнувши ще ковточок наново приготованого Паштетом коктейлю, Генчик побіг добувати вогонь тертям своєї палочки в руці. Організм людини — це складна система механізмів, кожен з яких приводиться в рух чітко визначеним гормоном. Іохімбін, в свою чергу, безпомилково століттями піднімав людям охоту прилаштуватися до іншої людини, а за відсутністю такої можливості — просто заставляв руки виконувати роль факіра — тобто просто: придушити кобру. Лектор перший раз за купу років виступів на нашій госпітальній кафедрі не попрощався з аудиторією, а скористався дуже зручною на цей момент ситуацією — загальним летаргічним сном, вибіг, не прощаючись, і звук його копит пролунав у бік туалету. Через секунду з глибин коридору долетіло ехо від зачепленого ним відра, швабри, яка в свою чергу віддала честь Генчику глухим ударом об підлогу, і, нарешті, дверей кабінки, які закрились і приховали від світу це глибоко інтимне дійство пана вченого. Працював Ровжин швидко і якісно. Вже через хвилину він, трішечки спітнілий, зі скуйовдженими мокрими пасмами, що гадючками сповзали йому на чоло, забіг у аудиторію, зібрав свої папери і крикнув Паштету: — Сєргєй, сабєрі діафільми і — астав іх сєбє, — несподівано закінчив він, вибігаючи з нашого життя. Можливо, це була його плата за несподіваний оргазм, а може, іохімбін переважив дію інших гормонів, які мали відповідати за логіку, і вона, бідака, під натиском хвилі тестостерону, почала стріляти іскрами, як старий утюг. Більше Ровжина ми не зустрінем у цій книзі, та і навіщо, в принципі, цей коротенький нарис повністю дав змогу нашій уяві намалювати собі його портрет. Але попри це, ми спіткаємо цілу плеяду не менш яскравих персонажів, як, наприклад, санітарка-куртизанка Жанна Броцман. Але про неї вже в наступній частині. Перекур.
Глава X. «Санітарка по імені Жанна»
Вона з’явилася у неврології одного осіннього ранку, перетворюючи нашу спокійну домівку на санаторій для сексуальних збоченців. Мікроскопічна копія Лінди Евангелісти, схована у два рази більшого розміру халат, несміливо дивлячись собі під ноги, йшла крізь дві шеренги остовпілих і отупілих від побаченого жителів нашого військово-медичного гуртожитку. Всьо мужичйо, від Нєфьодова до старожила відділення Гаврілича, з’їдали очима цю маленьку тендітну фігурку, яка мишкою намагалася прошмигнути перед носом у сорока сексуально неврівноважених койотів. Старий розтягнутий халат при всіх своїх можливостях не в змозі був сховати всіх принад, якими Єврейський Боженько наділив цю дитину. Єдина вада її була у тому, що для повного кайфу від спілкування з нею необхідний був мікроскоп. Природа явно познущалася, обмежуючи це небесне тільце у рості, але засипала його бонусами у вигляді феноменально пропорційних форм, які жадно поїдало своїми почервонілими від інстинктивного потягу очима наше стадо. Маленька Дюймовочка своїм радаром надто добре відчувала тваринні бажання сорока кінських сил, щоб кормити себе ілюзіями, і здавалося — готова була згоріти, як її тезка Жанна д’Арк, перш ніж дойде до своєї битовки в кінці коридору. Шеренга з сорока маньяків ніяк не кінчалася, як у фільмі жахів, перед Жанною прокручували повтор цього нищівного моменту. Всі жіночі органи її піднімалися аж під діафрагму і заважали дихати, так що приходилося хапати повітря жадібно ковтками, як робить це риба, яку зловили і замість вбити і з’їсти — фотографуються, щоби хизуватися потім перед такими ж дебілами. Нарешті Мудрий Єврейський Боженько змилувався над своїм дитям і довів її до кінця дороги по муках, а точніше, до Зосі. Вона стояла посеред коридору, перекриваючи прохід широко розставленими ногами, і здавалося, от-от сяде на шпагат. Ненависно оглядала вона нашу отару, яка точила слюну на небачене чудо, і палила поглядом саму винуватицю гормонального вибуху в нашому колективі.
— Жан-на, — металічним голосом старого робота-
пилососа, рубаючи слова сокирою, прогинділа стара швабра. — Ат сє-во-дня в тваі абя-за-на-сті вхо-діт трі раза на день мить пали в атдєлєніі. Вта-ро-є: туа-лєтная гігі-є-на, трєтьє — уборка кухні за час до прійома пі-щі. — Її голос все більше нагадував звук людини, якій в дупу пхали цукровий буряк. Вона робила акценти на тих складах в словах, де вони були абсолютно не потрібні, чим підкреслювала важливість сказаного, і, як стара беззуба гюрза, пробувала нагнати страху на свою нову жертву. Зося прекрасно розуміла, що з появою Жанни в нашому дурдомі не знайдеться ні одного йолопа, якого б зацікавила її пом’ята скрипуча шуфляда. І тому вона пробувала використати останній шанс і пропалити дівчині дірку в плечах своїми жирно обведеними чорним фломастером очима. Чуда не відбулося, і Жанна Броцман сховалася за дверима битовки без латки на спині, а вся наша команда з полегшенням розійшлася по палатах з руками в кишенях, які продовжували фантазувати, перебираючи два тенісні шарики в тугому мішечку. В коридор вибіг Боря, явно окрилений появою нового об’єкту для дослідження своїм шкіряним буром, і видав мені гордо: — Должна била в терапію попасть, в послєдній момент у Євтюхіна виуділ. Год у нас будєт. Стажировацца. А фамілія-то какая, Андрюш, — БРОЦМАН. Ето ж прізваніє какоє-то, а не фамілія. Буковку первую помєнять і вобщє сказочно: ВРОЦМАН. — Вот ето нєдєлька началась, — і одягнувши на лице свою фірмову посмішку а-ля «Та Ну Вас Всіх На Хер» і якось бочком, як краб по пляжі, зник з папкою паперів під пахою в тумані листопада.
Рома Мордухович був останнім, хто залишився тупити в коридорі після дефіле молодої дами. Так як рот в нього був відкритий завжди — неможливо було зорієнтуватися, чи супроводжувався шок після останньої події його черговим відкриттям. Рома якось ображено дивився на мусорне відро в кутку, ніби вбачав у ньому причину неможливості інтимного зв’язку між своїм циклопічним гігантським тілом і аж занадто вже маленькою санітарочкою. Видно було потуги, в яких він малював криваві картини сексуальної взаємодії сніжної людини і хом’яка. Я не став заважати йому і пішов знайомитися з новоприбулою, взявши на допомогу Паштєта, котрий в свою чергу також демонстрував своїм відкритим ротом неабиякі його можливості. Ми постукали в двері битовки і краєм ока зауважили Зосю, яка виглянула з процедурної, зазираючи в коридор і одночасно роблячи укол якомусь нещасному.
— Каму там чєшєтса уже, — старим трамваєм проскрипіла вона, а з-за її спини чути було стогін пораненого.
— Да, — почули ми на контрасті ангельські дві букви з-за дверей битовки і глянули на них, ніби ці двері вели в РАЙ!
— Жанночка, можна? — надаючи своїм голосам максимального врівноваження, запитали ми.
— Я гаварю, каму там зачєсалось уже, Павлов, — трохкотів позаду нас заржавілий робот. Мене Зося не згадувала у докорах, бо я частенько прикривав її шуфляду перед ББ і наші відносини, завдяки бартеру, були в постійній, хоч і нервовій залежності.
— Мінутку, — сказав Ангел з-за дверей, і вони відкрилися. Запах хлорки їдко вдарив нас долонею по морді, старі шмати, якими мили підлогу, висіли на батареях і робили вигляд, що вони — сушена камбала, але запах їх віроломно видавав, виїдаючи шкіру і очі.
— Входітє, рєбята. — Ми заціпеніло слідкували за кожним рухом її губ, котрі вимовляли слова так філігранно, ніби малювали їх в повітрі.
Ми з друганом спробували ввійти вдвох відразу і на секунду застигли в позі «пузо-в-пузо» в просвіті дверей, потім ввалилися всередину і почали представлятися дамі:
— Андрєй, Сєргєй! — і протягнули руки. Жанна теж протягнула свою котячу лапку в наш бік, яку відразу вхопив Паштет і по лікоть запхав собі в рот, цілуючи її. Він облизав всю руку від лопатки до кінчиків пальців, не залишаючи мені нічого більше, як облизати їй ногу для оригінальності. В цей момент двері битовки зі свистом відкрилися, і на мітлі влетіла розтріпана Зося з правою рукою в крові чергової своєї жертви.
— Тааааак, — це слово вона завжди використовувала, коли не могла з ходу сформулювати чітке речення з конкретним змістом. — Таааак, рєбяткі, виходім вон. Жан-ночкє по-pa рабо-тать. — Завислива стара ропуха махом спустила в унітаз наші світлі сподівання і розпиляла маленьку санітарочку бензопилою свого ядовито-вульгарного погляду.