Мішину хтось подзвонив. Мобільних не було в ту епоху, але швидкості комунікації з Андрєічом в момент провалу операції «Меліорація» позаздрив би навіть сучасний Vodafone. Меседж був короткий, але дуже ємкий по інформативності:
— Андрєіч, — пізда екскаватору!
— Кому, ізвінітє, пізда? — стурбовано перепитав Бос. — Екскаватору і чурбану, по ходу, тоже: Пізда! — голос в трубці змінився на короткі гудки. Може, то був Мордатий з тягача. Може, то були Ангели зі штабу Підмосковного Ордена Леніна воєнного округу, а може, просто сусіди по дачному участку, яким Мухамед, в своєму технологічному оргазмі, зніс паркан. Навіть Боженько нам того не скаже, бо нічого ця інформація вже не змінить в історії Світу. Пізда екскаватору означала довгу і неприємну низку подій, яку не варто лишній раз оприлюднювати, враховуючи обізнаність нашої аудиторії у всіх нюансах цієї афери, і тому містер Мішин, будучи кілометрів за сорок від місця катастрофи, окупувавши будку найближчого телефона-автомата, додзвонився до командуючого Калінінського авіаотряда і, оперуючи, м’ягко кажучи, незрозумілими аргументами для непосвячених у військові шифри, підняв в повітря два гігантських вертольоти. Через 15 хвилин два борти, розсікаючи гвинтами небо над головою Мухамеда, який прилип до ковша, висіли над місцем затоплення екскаватора, піднімаючи в повітря жаб, комарів, чурбанів і гори муляки. Десантники скинули зверху троси, примотали їх за ковш, грубо скинули Мухамеда копняком в болото і почали операцію підйому. Видно було, що Мішин пригнав сюди не просто вертольоти, а крутих професіоналів, які не раз витягували з болота і танки, і купу інакшого армійського коштовного мотлоха. Розвернуті хвостами один до одного, вони тягнули троси, прив’язані до стріли в протилежні боки, виборюючи в болота злощасний трактор, який в даний момент нагадував більше гору з гімна. Зазімович і його група асистентів дивилися на перебіг операції з зачудованим виразом своїх плоскоморд. Їм явно легше було б пережити контакт з інопланетянами, ніж побачити таке чудо. Через чотири хвилини гівно-трактор стояв на платформі тягача, обтікав і смердів несамовито. Афера «меліорація» мала коштувати баклажку серливого вина, а по факту обійшлася державі вильотом двох бойових вертольотів. Державі, люди, але тільки не Мішину. Мішин виставив командиру польотів коньяк і дві бутилки водки ще виставив екіпажам, після чого всі сторони, які розгрібали цей інцидент, залишилися максимально задоволеними. Чурбанів відправили мити трактор в автороту, де їм у вигляді премії жорстко наваляли дембеля. Участок залишився власністю Калінінського ДОСААФу, дачі з нього, на щастя, не вийшло.
— На хера такая дача, єслі в ней трактор тонєт, — зробив фінальне резюме цій історії ББ, і по такому приводу він з Андреічом закрився з двома медсестрами з терапії в своєму еро-кабінеті і випустив усіх аж півп’ятої ранку.
Глава XII. «Рок-побоїще»
Колись в школі, на уроці історії, сам не знаю чому, запав мені в пам’ять епізод з давніх часів про льодове побоїще. Я не згадаю дати цієї битви, навіть не полізу гуглити її, щоб якось виправдати себе перед вами, вельмиповажними читачами, але, не вдаючись в подробиці, мене найбільше в цій історії шокував факт битви саме на ЛЬОДІ! Поставивши себе на місце тих древніх чуваків, які мечом махали частіше, ніж ложкою чи вилкою, легко можна собі уявити — як пекельно скучно було їм просто рубати людей, навіть скакаючи на коні. І тоді зібралися головні уми і придумали собі, що прикольніше набагато буде — порубатися на льоді. Ноги в коней будуть роз’їжджатися, народ буде провалюватися в холодну воду — офігєть двіжуха! Я таке побоїще бачив тільки раз наживо, коли в «Каравані» відкривали каток і Оболонь пішла штурмом на Троєщину. Потім тиждень на льоді валялися частини людських тіл і золоті зуби вождів троєщинських і оболонських племен, а рекламні надписи на пластиковому бортику були повністю заретушовані соплями і кров’ю. Ця акція, без сумніву, має набагато вагоміше історичне значення, ніж та, на якій я хотів би ненадовго сфокусувати вашу увагу. Для історії держави, можливо, цей епізод є дійсно настільки мізерним, що про нього ви ніколи не дізнаєтеся з літописів невідомих істориків, але для мене, Паштєта і Роми Мордуховича — дата 12.12.1988 року варта того, щоби не по-дєтски бухонути. Інакшими словами, 12.12.1988 могла б стати фатальною датою в чорній рамці на скромній меморіальній дошці над могилкою трьох безмозглих солдатиків, які зібралися піти в самоволку на концерт групи КИНО. В Калінін часто приїжджали різноманітні навколомузичні колективи. Це була епоха розквіту рок-клубів, і вони, практично щодня, випльовували свої нові дітища на сцени величезного і, головне — готового слухати кого-небудь, примітивного Совка. Я, перебуваючи на своїй госпітальній беззмінній вахті більше, ніж півтора року, умудрився якимось чином відвідати всі концерти, які мене цікавили в той період, тобто цілих 15! Вибачте, я не можу похизуватися квитками з вистав місцевого оперного театру по простій причині відсутності необхідного гардеробу, який би відповідав дрес-коду, обов’язковому в таких установах. Мій стандартний наборчик — ГОЛУБІ спортивні штани і РОЖЕВА маєчка мого тата. Напевно, власне цьому набору я завдячую теперішню любов до кольорових шкарпеток. Один Боженько знає — як мені тоді їх не вистачало! Були б шкарпетки — був би оперний, а так… примітивні панківські перфоменси груп, таких як Ноль, 9 Тонн і іншого гавна, на яких я чітко усвідомив, що коли люди плюють на вокаліста із залу — це не означає, що аудиторії не подобається виконання або ідейна завартість цих музичних творів. Просто панки трохи інакше звикли висловлювати подяку і захоплення, і головне — не випробовувати їхні прояви вдячності на концерті Степана Гіги. Згодом я відвідав виступ хеві-метальової банди — Аверс — і зробив для себе нове відкриття: що співати рок можна печінкою і копчиком, а грати на гітарі — напильником і ножовкою. Всі виступи колективів, які ощасливили своїм приїздом Калінін, залишали в моїй душі глибокі кровоточиві рани. Я усвідомив скільки випадкових людей одномоментно ринулося з глибоких азів відразу в шоу-бізнес. Скількох сантехніків, трактористів, малярів, будівельників, столярів не дочекаються стіни профтехучилищ, але проте їх дочекаються бідні вуха тих, хто попаде до них на виступ. Кожного разу я давав собі слово — більше не провокувати свій інформаційно-музичний голод новими афішами, які висіли, сука, прямо напроти госпітальних воріт. Кожного разу я обіцяв собі купити нову пластинку за три рублі тридцять копійок, замість віддавати ці дикі гроші якимось клоунам, що мучать свої інструменти і мою совість. І кожного разу вони перемагали. Я, маньяк-меломан, зазомбована дитина польського радіо, знову ліз через паркан госпіталя з останньою трьошкою в кишені своїх голубих спортивних штанів в надії, що сьогодні, нарешті, закінчиться цей кошмар і почнеться нова епоха високоінтелектуального морально-духовного дозрівання моєї багатостраждальної душі солдата. І так, чергового сонячного грудневого ранку, вибігаючи зі стопочкою історій хвороб під пахою з воріт госпіталя в адміністративний корпус, який знаходився, на превелику радість мою, за територією самого госпіталю, натреноване око незалежно від участі мозку ковзнуло по афішній тумбі: «12 декабря. Дворец Спорта. Большой Новогодний рок-концерт. БРАВО, бит-квартет СЕКРЕТ, АЛИСА і, товаріщі, кульмінація цього епохального дійства — група КИНО!»