Народ почав вибирати кожного третього, тобто того, хто мав відробляти загальні гріхи. Я з Паштетом опинився першим і другим, і вийшло так, що довгов’язий солдатик, який стояв після нас третім, навіть гадки не мав кудись виходити з палатки, тепер мусів нести на собі хрест мій і Паштєта. Третіх в кількості чоловік сто вишикували в колону і з лопатами повели розміновувати територію, по якій вже просто неможливо було пересуватися без лиж. До нас знову нікому не було діла. Ми навіть не вникали — скільки часу були відсутні. Проблеми шукали нас самі, як відомо, і знайшли черговий раз навіть тут, в лісі на болоті. Ми стрільнули курити і пішли в сторону автопарку послухати побрехеньки воділ. Люди на колесах завжди більше бачать, аніж люди на копитах, тому за інформацією всі ходили до них. Я сів в коло до шоферів, навколо вогника, і розвісивши на кущах вуха, дрімав під якусь неправдоподібну розповідь, як один з них перепсував за один день аж п’ять місцевих дівчат. Чесно кажучи, бачивши контингент, який населяв цей район, важко було стверджувати, що їх можна зіпсути ще більше, скоріше — навпаки. Мирний гул і матюки шофери і перервала репліка новоприбулого, адресована до водія Ікаруса: — Льох, у тя чьо, бля, автобус с вертікальним взльотом, шо лі? Ти как єво паставіл-та, а?
Льоха був не в стані відповісти на поставлене йому запитання по причині, як мінімум, десяти промілів, які заважали думати, говорити і дихати. Проте вся ватага повернула голови в бік оратора, піднялася і за відсутності інших інтересів поспішила прояснити цей факт. За ними, як пес на запах лівера, побіг і я.
Ікарус Льохи стояв між двома соснами, висотою з хмарочос. Причім, відстань від заднього і переднього бамперів до кожного дерева була не більше, як 10 сантиметрів.
— Вот ето ювелір, нах, — сказав старий воділа, якого всі кликали Махно.
— Да, Льох, удівіл, — чулися репліки інших.
Картина була, як з фантастичного фільму. Поставити так автобус фізично було неможливо. Слава Богу, сам Льоха перебував в повній гармонії тіла і землі, він лежав на животі, впершись носом в мох, і був єдиним, кого ця ситуація менше всього вразила. Тільки натреноване око могло помітити Паштєта, який сидів в корчах в своїй банній шапочці і, какаючи, спостерігав за бардаком навколо автобуса. Я свиснув йому і помахав пальцем.
— Круть, да? — з очима, як у сови, запитав він мене, киваючи в бік аномального явища.
— Та вобщє, как так можно било, — не приховуючи здивування, продовжив тему я.
— Елементарно, Кузьміч. Он стоял под горку, я сєл за руль і даже не заводіл, нечем било, просто спустіл ручнік, звук такой уматовий, будто конь пукнул, і єво бочком-бочком, тіхонько поставіло ровно мєжду сосен, я чуть не обосрался, хорошо хоть випригнуть успєл.
Мені в цей момент знов дико захотілося в теремок до Мирона, в місце, де час йде сам по собі, а ти живеш не в ньому, і всі обставини навколо неможливо зв’язати з твоєю в них участю. Я дико захотів додому.
Ніхто не пам’ятає, як ми повернулися в Калінін. Як грузилися, як їхали, чи приїхали всі, хто там був, — досі загадка. На території надутими півнями лазили хіба що пацієнти шкірвена, вимазані зільонкою і всілякими смердючими болтушками виробництва Броніславовича, які за нашої відсутності захопили контроль над зайнятою територією. Два дні тому міністр оборони видав наказ про демобілізацію весняного призову, і в мене чесалися руки випробувати на собі всі свої привілеї у вигляді доступу до печаток, ключів і сейфів. Була п’ятниця, я розумів, що в понеділок буде вже запізно, бо всім зомбі вистачить два дні на повне відновлення відмерлих частин мозку, і вони як мінімум ще на місяць з будуна запряжуть мене в роботу. Пізно ввечері я зайшов в штаб, поскладав на столі всі необхідні для звільнення документи і печатки і почав незворотній процес самодемобілізації. За Євтюхіна я підписувався більше разів, ніж він сам, тому при можливій перевірці виникло б логічне питання: чий підпис є оригінальним.
Остання печатка була поставлена в моєму військовому квитку. Я акуратно все поховав на місце і написав на прощання короткий лист для жителів цього казкового острову, який мене свого часу так гостинно прийняв.
«Спасибо за все, что вы мне успели дать и научить за зти 18 месяцев. Я бы с радостью остался, но я очень хочу домой. Вечно ваш должник — Андрей».
Може, це виглядало за дуже лаконічно в порівнянні з тим, що вони для мене зробили, але в цей момент мені було — до сраки. «Ето армія, Андрєй», як вчив мене Юрій Ізраілєвіч, і там свої закони: ризикнув, пролізло, не зловили — значить переміг.
Я не пішов прощатися ні з ким з друганів, бо прийшлося би їм викласти мій план. Я втратив з ними контакт і ніколи в житті, напевно, більше їх не побачу. І тому всі герої нашої новели залишилися в моїй пам’яті казковими персонажами, яких ніби і не було ніколи, і тому казки завжди хочеться постійно перечитувати, щоби черговий раз впевнитися, що це — казка.
«Я, Шонік і Шпіцберген»
Ми з Шоніком — куми. Згадайте любий анекдот про кумів — це про нас. Шонік живе в Ужгороді і має до кордону ближче, ніж ми з вами до молочного магазину. Ця небезпечна близькість і сформувала в ньому таку рису характеру, як «Хронічне Несидіння вдома» або «Пріключенія Шоніка». Шонік почав відвідувати концерти всіх світових зірок трохи раніше, ніж став говорити слово «мама». Пізніше він заразив цим і мене.
Я опускаю всі пікантні особливості наших попередніх поїздок, маючи надію, що вони також знайдуть своє відображення у печатних творах в майбутньому, і познайомлю вас із непересічною подією навіть для таких бувалих козаків, як ми, — «Експедицією на Шпіцберген!».
Якої холери туди пхатися? — чую звідусіль ваше логічне запитання. В той час, коли Україна перейшла в температурний режим Турції і можна, стоячи в трусах на балконі, отримати сонячні ванни, як в Анталії, — ми вирішили нанести візит Північним Широтам. Ця ідея визрівала в моїй неспокійній голові від часу, коли географічка в школі попросила віднести глобус у вчительську. Тоді я сказав собі, що там — в льодах — моє місце, і зреалізував свою мрію через тридцять років, протягом яких я морально до цього готував себе і своє найближче оточення.
Отже, дійові особи нашої компанії — Шонік, його дівчина Настя, я, моя жінка і вірний тверезий соратник — Муха і Саня — наш файний колега з Франківська. Трохи про нього: ми з ним знайомі давно, але він не знав, що ми — панки, і тому поїхав.
Частина 1. «Як зекономити на переїзді, або Пасивний садомазохізм»
Андрій Вікторович Кузьменко, тобто я, добре відомий у своєму оточенні спеціаліст з планування ідіотських переїздів. Навіть самий елементарний маршрут він може перетворити на захоплюючу і, саме головне, непомірно дорогу для здоров’я і гаманця подорож. Для того щоб мати гарантію повного виснаження організму і ненависті до себе всієї решти подорожуючих, треба зайти в Інтернет і пошукати рейс компанії Wizzair до пункту призначення. Пара нескладних маніпуляцій — і за десять хвилин тобі приходить на електронку підтвердження, що чудо сталося — ти придбав 5 квитків з Києва до Осло по ціні — 179 гривень!!! Ти сідаєш і плануєш подорож далі, забиваючи в маршрут маловідомі норвезькі міста і села, тримаючи на колінах карти і ноутбук. За дві години маніакального секса з вай-фаєм і Інтернетом ти отримуєш цілу низку роздрукованих квитків на літаки норвезьких компаній і резервацій на готелі по маршруту слідування нашої групи «Катастрофа». Голова, правда, квадратна, але почуття гордості за пророблену роботу і шкляночка холодного італійського — найвища нагорода за недавні муки. Цей процес мав місце зимою, за півроку до виїзду. Були враховані найдрібніші нюанси, і не було звідки чекати несподіванок. Йшов час, і росло збудження від факту наближення подорожі в Арктику. Білі ведмеді стали снитися мені по ночах, а вдень я годинами милувався їхніми зображеннями в Інтернеті. За два тижні до від’їзду Wizzair надіслав мені листа, в якому проінформував, що рейса з Києва не буде. Можете, мол, використати гроші на інший переліт. Я вмію складати з негарних слів речення з ганебним змістом, що і було ефектно зроблено черговий раз. Але це означало одне — ВСЕ НАШЕ ПОДАЛЬШЕ ПЕРЕСУВАННЯ СТОЯЛО ПІД ЗАГРОЗОЮ! Будучи в душі людиною заощадливою, я відразу відкинув можливість шукати переліт до Осло нормальним шляхом. І жадібно взявся за улюблену справу.
Моя Муха, вона ж Маня, вона ж Жінка-Герой, удостоєна спеціальної премії — «за 20 років, прожитих в невідомості того, що буде завтра», була поставлена перед фактом від’їзду поїздом до Ужгорода — звідти вночі на машині 400 км до Катовіц, звідти літаком до Осло в 6.00 ранку, звідти трьома автобусами до інакшого аеропорту, з якого ми наступного дня мали вирушати на північ. З очей Мухи читалося запитання: «Чому так складно, Андрій?», але Андрій мовчав. Він не хотів брехати, а тим більше — говорити правду.