Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад, роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухонуло на повітряній ямі, він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена, вже зі звуковим супроводом, і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.
Роблячи вигляд, що теж сплю, я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану — це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців уздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген, і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика. Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой, бля», — вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови, можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи. Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу — «Шо такоє?» і, не чекаючи відповіді, почав лапати І-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом у вікно і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон — реальна жертва засобів комунікації. Щоб нормально з ним поспілкуватися, вам прийдеться спиляти сотову вишку або збити ракетою супутник.
СВАЛЬБАРД — норвезька назва Шпіцбергена. Аеропорт нагадував автостанцію «Дачна» у Києві. Крім чучела білого медведя у залі — все решта було таким самим, як там. Муха підсіла до нього для першої заполярної фотки, і я поняв, що вже набагато менше, ніж на початку подорожі, мрію про зустріч з оригіналом. На вулиці було +2, і це дякуючи близькості води, нагрітої Гольфстрімом, труба якого закінчується десь поблизу, огинаючи півсвіту. Вкрита льодовою кашею поверхня фйорду, на березі якого приліпили цей аеродром, свідчила про то, що купатися сьогодні будем навряд. Наша отара залізла в довгий, як пісні Буланової, автобус. Багажник був розділений на дві частини. В першу кидали торби ті, хто їхав у «Шпіцберген-готель», а в другий — ті, хто валив у «Редісон». Ясний перець, ми кинули їх у другий. Купивши квитки в шофера, який здавався сином медведя і поштальйонші, або поштальйона і медведихи, — ми рушили з місця. Перше враження від побаченого — один в один територія Яворівського ВО «Сірка» зразка 1991 року, коли всі кому нє лєнь щось ламали і крали з заводу. Порозкидані гусениці від тракторів, снігоходи, СОТНЯМИ припарковані на голій землі біля бараків. Будинків там нема взагалі. Вони тріскають від морозів і валяться, а бараки трохи гнуться зимою, а весною набувають попередніх форм. Наш «Редісон» боком незграбно виліз з-за повороту, і Шонік ще раз процитував Сосюру, побачивши, в якій дупі будуть жити благородні Дони і їх супутниці. Сірий двоповерховий барак ніби сповзав з високого горба до води. Купа каменів перед ним служила за клумбу, на якій стояв знак — Radisson Polar Hotel. В холі нам запропонували стопочки з якоюсь червоною рідиною. По добрій логіці це мав бути місцевий самогон, але, побачивши, як скривився Шонік, я зрозумів — це був просто чай. Потеребивши в руках наші паспорти, тьотя за прилавком сказала, що треба почекати, бо номери ще не готові. Народ фантастично хотів щось закинути за драбину і почав перекидуватися натягнутими фразами і поглядами. Ми в країні Риби, хтось констатував факт, і всі запитливо повернули свої голодні і злі рожі до тьоті за прилавком. Ресторан КРОА, кинула нам люб’язна рецепціоністка і заблокувала на моїй картонці на випадок хуліганської поведінки 1500 євро, які я до сих пір не можу забрати. Міраж у вигляді великого жирного жареного тунця повів нас вверх по доріжці, посиланій щебенем. Це була головна артерія Лонгербієна. По обидва боки від неї хаотично порозкидані дерев’яні бараки сумно спостерігали темними вікнами за п’ятьма ідіотами, які приперлися за 5 тисяч кілометрів, щоб побачити цю застиглу в часі картину. Діточки Лонгербієна мали просто чарівний атракціон у вигляді ржавого стенду для їзди на скейті і їздили по ньому на попах. Видно, на острові стенд взагалі виконував роль Діснейленда, і він зібрав усіх присутніх у місті кіндерів за цим радуючим око заняттям. Замість бетонного фундаменту місцеві зодчі використовують вбиті в землю дерев’яні стовпи, до яких прикручуються товсті дошки, а на них вже ставиться будинок, теж дерев’яний. Такий будинок я з Шоніком міг би зваяти за годину, але таке питання не стояло.
«На самом краю земли» — було написано на ресторанній дошці, яка висіла біля дверей. У всіх закралася підозра, що рестік руский, і я покликав офіціантку, яка з виразом людини, яку переїхав комбайн, відповіла, що не має жодного поняття, що це за надпис. Рестік був місцевий.
Я в своїх кругах відомий як поціновувач місцевих кухонь, в основному недорогих. Тому в КРОА переді мною відкрилася перспектива поставити галочку в заполярному меню. Часом мої експерименти закінчуються несподівано швидко, як ось недавно у Дубаї я вальнув устриць, креветок, всяких слимаків, жуків, запив вином, а потім віскі з колою. Рівно через годинку я запускав супутники на унітазі, одночасно ригаючи в біде. Мене не заводить приймання нормальної, загальновизнаної їжі в загальнопринятих кількостях і послідовностях. Я люблю інтригу. Недарма хімія була моїм любимим предметом. Мій організм — це хімзавод, на якому постійно йдуть ядерні реакції. Я знаю, що треба з’їсти, щоб суттєво зекономити на бензині завдяки правильно використаним газам. І якщо колись видумають електростанцію на біовідходах — ви обов’язково знайдете мене там!
Марно ми переглядали по декілька разів список можливого хавла, риба серед перерахованого не вспливала. Я взяв традиційне норвезьке блюдо LONGESTINES (в рамках програми «Пізнай рідний край»), яке до болю нагадувало варену бульбу з перемішаною в ній тушонкою, тому що тим воно, власне, і було. Зробивши відповідний запис в книзі для гостей, ми кидонули принесене в свої орала і поплелися назад під сонечком, яке, ніби п’яне, бігало по небу і не збиралося заходити за гори. Полярний день! Midnight Sun — так його красиво кличуть норвеги. Очі злипалися, ноги підкошувалися, і вихід був такий: або йти спати, або — Дундочка. Група розділилася на два підрозділи. Думаю, не варто уточнювати, хто куди попав. Тріо Мареничів, у складі Я, Іванівна і Шонік, впорхнули в кімнату номер 335 і, споглядаючи на суворі і неповторні ландшафти Свальбарда, почали колотити такий же суворий і неповторний напій — ром-колу. Середньовічні пірати не чіпали би мирні судна, якби мали в той час кока-колу. Діло в тому, що ром сам по собі досить агресивний напій і спонукає до конкретних дій, а змішаний з колою, він тримає тебе в постійному напівсонному стані, причому спати тобі не хочеться, поки ти п’єш. А варто тільки перестати — і ти відрубався. Пам’ятайте це, будь ласка. Мої довголітні спостереження дадуть вам можливість правильно розподіляти сили і діставати максимум задоволення навіть там, де воно не було передбачене. Дундочка має ще одну фантастичну властивість — вона сприяє спілкуванню. Ми не належимо до категорії людей, які мовчать по різні боки кімнати і сходяться в кухні три рази на день. Ми любим говорити. Але з Дундочкою ця розмова перетворюється в літературний вечір. Спочатку ми миєм кістки представникам шоу-бізнесу, обов’язково зупиняючись на численних фізичних і психологічних вадах моїх колег по цеху. Далі йдуть наші спільні знайомі, які проходять більш ретельний процес чистки. Дундочка замішується декілька разів за вечір — по правилах це має бути 500-грамова пластикова пляшка, де 1/3 рому, а 2/3 коли. Шонік знає якусь чарівну пропорцію, де процентний вміст не такий примітивний і ефект, панове, ГРАНДІОЗНИЙ. В такі моменти я шкодую, що не Рубенс. Після кожної Дундочки відкривалися би нові Дрезденські галереї, Ермітажі і Луври, настільки ця бормотуха начинена прагненням створювати щось красиве. Час був вечірній, Шонік ствердно сказав слово «каешно» вже, певно, десятий раз підряд. Дике палюче сонце різало товсті штори лазером і пробиралося в кімнату зигзагами по підлозі. Дундочка обміліла, як липневий ставок. Дует Модерн Токінг у складі Шона і мене поскрипів дерев’яним коридором до дерев’яної рецепції, щоб в дерев’яної тьотки замовити дві дерев’яні екскурсії на завтра. Вона пообіцяла, що ми офігєєм, і повірте, ця дерев’яна чувіха мала рацію.