Частина З. «Собаки і люди»
Перше червня 2010 року зустріло нас на диво погідно — всього мінус один градус по Цельсію і легкий колюченький сніжок. Хтось може подумати, що це початок фантастичної повісті про наслідки Третьої світової, але той уважний читач, котрий був з нами два попередні епізоди, знає, що ми зараз на Шпіцбергені, а це не Ялта і не Коблево, і тим більше не Скадовськ. Тобто я маю на увазі, що до екватора звідти набагато дальше, ніж до Тернополя. Ми стояли, наїжачившись від пронизливого літнього вітерця, дуже характерного для цих широт, аж з гуркотом товарного поїзда під’їхала старенька «Тойота» і мініатюрна жіночка, вискочивши з-за керма цього крокодила, відкрила нам задні двері, запрошуючи з усмішкою розділити з нею радість поїздки на dog sledding, тобто собачих упряжках.
Кожен другий з нашої компанії смачно тріснувся головою об низьку арочку заднього проходу «тойоти» і не менш смачно послав усіх мешканців Арктики на пещеровидне тіло в лобковій області. Разом з міні-тьоткою на передньому сидінні сидів професор з Осло, котрий з поваги до іноземців, тобто до нас, розмовляв з нею англійською. Цей факт не особливо поміг нам взяти участь у розмові, бо говорили вони в основному на тему мікробіології з вживанням суто наукової термінології. Я сидів ближче всіх до дєда і схвально махав головою, коли інтонація голосу професора підказувала мені, що це варто зробити. Правда, часом дідусь несхвально морщився, і я розумів, що дав у штангу, але, на щастя, ми парконулися біля барака з надписом «Arctic Adventures». Вальнувши головою в арочку ще по разу, ми вибралися з катафалка і подримбуляли до дверей. Легенький сніжок підбадьорював нас своїм дебілуватим несинхронним танцем, обіцяючи, м’яко кажучи, нескучну поїздочку. Всередині дядько, подібний на авіакатастрофу, видав нам теплі, але дуже смердючі комбінезони, які могли розказати про арктичні подорожі найпікантніші особливості, наприклад — скільки людина в стані метнути ікри під час фотографування білого медведя, який з радісною посмішкою підбігає до вас в надії на легкий ланч. Нетиповість ситуації спричинила швидке звикання до нових умов існування, і ми погрузилися назад в «тойоту», а мікротьотка захопила з собою ружбайку з калібром, дозволяючим збивати літаки. Про ружбайку, до речі, закони Норвегії забороняють виходити за межі Лонгербієна без зброї. Штраф у розмірі 1500 євро не дає забувати місцевим мешканцям брати її з собою, а дехто навіть не знімає її зі снігоходу. Якщо ж вам, не дай БОГ, зустрівся Мішутка і ви його з перестраху вальнули, вам дадуть 10 років на рудниках цього ж Шпіцбергена, тільки вже з перебуванням в інших бараках. У випадку, якщо ви представите суду двох свідків, які докажуть, що медвідь здирав з вас шкіру і намазував вашу попу вазеліном, до вас виявлять толерантність і дадуть всього 5 років строгача. Максимум користі від ружбайки полягає в тому, що ви можете собі дозволити шмаляти перед носом медведя і кричати: сучара, йди додому, скільки можна повторювати? А так як патронів в обоймі всього 7, то баночка вазеліну в рюкзачку не завадить. «Тойота», трухаючи нашими кишками по ґрунтовій дорозі, суцільно вкритій вугільною пилюкою, підвезла до собачої ферми. На курячих ніжках правильними норвезькими рядами стояло там з 50 будок з пришпиленими до них мешканцями тих же будок, які гарчали, скавчали, вили і пісяли одночасно. Мікротьотка причепила до «тойоти» причіп, який нагадував тюремний вагончик, і почала з другим дядьком, подібним на землетрус в Єревані, грузити в нього собачок. Ті песики, яких залишали вдома, харкалися піною і обіцяли обпісяти домівки тих, яких ми забирали. Дядько відсипав мікротьотці в мішок патронів і, почалапавши до свого доміка, залишав слід грейдера, який чистить дорогу на Драгобрат. Рушивши з псячою хаткою на колесах, ми почали заглиблюватися в зовсім інакшу кліматичну зону. Висока температура внизу біля води зумовлена наявністю у ній Гольфстріму, а з переміщенням на більшу висоту падає з розрахунку — один градус на кожні 50 метрів над рівнем моря. Відповідно на рівні 500 метрів ми вийшли з машини, вткнувшись носом в стінку морозного повітря з позначкою мінус 10. Двісті метрів збоку стояли два величезні локатори, направивши свої насторожені погляди в туманне свинцеве небо. Мікротьотка пробувала нас переконати, що локатори досліджують виключно північне сяйво, але ми, люди, виховані в атмосфері холодної війни і повної недовіри і зневаги до капіталістичного устрою життя, чітко знаєм — локатори воєнні, а під ними стопудово замасковані шахти з ракетами. Дядя, який спостерігав розворот нашого собачо-людського транспорту на площадці біля одного з локаторів, пильно вичитував з наших облич, що ми за ненормальні, що згодилися на следдінг літом. Справа в тому, що зимою людей катають виключно внизу по рівнині, покритій снігом. На літо сніжок переміщається догори, і приходиться їздити по неторованих просторах Арктики, долаючи карколомні підйоми і спуски. Мікротьотка зібрала нас докупи і сказала, що починає інструктаж. Його можна переказати при допомозі двох фраз: запрягаючи санки, не відпускайте собак, бо ви їх більше ніколи не побачите — собаки дуже люблять бігати, і друге — постійно давіть на гальмо. Гальмо у санках — це великий залізний гак, на який вам треба тиснути до потемніння в очах, щоб хоча б трошки приторможувати шалений біг собак. Песиків було роздано кожній парі екстремалів, дві перші — найслабші, але наймудріші — вони розрізняють накази погонича, дві останні — відповідно найдурніші, але самі сильні в товаристві. Наші тяговики переминалися з ноги на ногу, очікуючи старту гонки. Правий постійно сикав на ногу лівого, а лівий ніяк не міг відповісти взаємністю, бо його нога заплуталася у ременях упряжки, і він стояв, соромлячись свого пожовтілого боку. Чотири собачки посередині упряжки були прості дворняжки, яких замість переробляти на мило — пустили в більш гуманний бізнес. Мікротьотка зарядила ружбайку, натягнула на дуло червону шкарпетку, чи то для відстрашування ведмедів, чи то для запобігання забивання ствола снігом, і ми рушили. Моя Свєта була поміщена в сани, і від неї стирчав один тільки ніс, який підтрясався на ямках, як заячий хвостик на скаку. Двоє погоничів ззаду — Шонік і Саня — теж виглядали ржачно, якби на їхніх санках був вмонтований мікрофон, шановна аудиторія почула б, як Шон підпукує на кожній вибоїнці нашої покрученої траси. Саша сидів на місці пасажира і, на щастя, не був занурений в цю специфічну атмосферу. Наші собачки несли нас по сліду, який залишали передні санки з норвегами. Попереду височіла засніжена гора, і мікротьотка, ткнувши в неї рукою, ознаймила, що ми валимо, власне, на неї. Я б, може, і хотів відмовитися в останній момент, але розумів, що це можливо, тільки злізши зі свого почесного місця шофера, але в такому випадку мою Свєту з собаками ми могли б побачити наступний раз не скоро. Жіночка вона легенька, а пси кохаються в біганині, а Шпіцберген, слава Богу, дає їм таку можливість. Тому, розриваючись навпіл від протистояння своїх рішень, я відмітив повну зупинку фаетона. Ми стояли на схилі, градусів 30 крутизни, собаки, висолопивши язики, повернули голови в мій бік, запитуючи мудрими очима: чувак, може, злізеш? Мої 100 кг костей і сала вгамували їх інстинкти, і вони просто задовбалися пхати віз під гору. Через десять секунд застряла і задня тачанка, з Санями на борту, по тій самій причині.