— Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?
Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця ясна панна, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між «нами» й «ними»!
Навіть півгодини не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.
Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт зносить запах Лялиної шиї чи волосся.
«Вона пахне, як квітки по дощі, — не думає, а молиться Дарка, — бо вона сама як квітка. Ти… ти гарніша навіть від Ориськи…» — запобігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя у Відні. Дарка, щаслива й горда, дріботить в її тіні.
Ось вже й ясени при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Як би хто замів. Сміх людям сказати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саду, як би хто сто громами по небу покотив… Той Петро Костик якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.
— Вони всі в саду… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в вічі справді соромиться.
— Де? Де? Де той сад? — питає Ляля і, не чекаючи Дарчиної відповіді, лишає Дарку саму на стежці й біжить за сміхом Костика.
І знову сміх Костика, а з ним хорове, безстримне, навіжене: «А…а…а…а…!!!» Знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі й з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на шматочки не розщипають. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?
— Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почути.
Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затроєні з'явою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?
Коли приходить черга на чиїсь ясні, як би з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:
— Добрий день.
Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… «Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо відси сама не вийду». Очі самі, хоч Дарка не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне лице (Дарка готова в цій хвилині з вдячності цілувати це «кінське» лице), простягає до неї руку й каже:
— Ов, і доньця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?
Підлість, підлість… І ще раз підлість… Цей самий Костик ще торік, як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй «ви», а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?
Софійці теж як би розум притемнило. Нагадує собі, що Дарка тут, і каже, ніби змовилася з тим Костиком:
— Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона на веранді… лагодить сукенки на весілля своїй ляльці… Іди поможи їй…
Костик розреготався на Софійчину раду, як би сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часом вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…
«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»
Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.
Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи — й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…
— Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…
Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.