Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного городу, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці в гості, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що школярка її товариства шукає. Прецінь Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.
Марця показала якось свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плоту і спитала одразу:
— Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець?
Дарка розсміялася:
— Ото дурна!
— Ти сама дурна, — відрубала з місця Марця, — дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди помацай свою маму за черево, то будеш знати… хто дурний…
Свиснула, як вуличник, і побігла собі.
Так припадково довідалася Дарка про те, що відібрало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала — загадка без розв'язки. Але під порогом свідомості товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статечних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.
А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй мамусі, яку, не боялася гріха, порівнювала до матінки божої. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…
Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена проста мужичка й не має доньки, що вже до п'ятого гімназійного буде ходити…
На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».
Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»
Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і паном вчителем, що питав її в школі таблички множення.
Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.
Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.
Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.
Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все — тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.
Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш — так усміхатись», — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», — пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.
Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимось під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, як би нічого.
По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралась до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремне перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула і аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, начеб це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не на дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ганок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсіньке… таке малюсіньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок; разом нараджувалися, добирали мережива, крої… І стільки було радості, стільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше — братчика чи сестричку? І на таке просте запитання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.