Підтягнувши міцніше пояса та взявши з кутка заздалегідь вичищену рушницю, робітник залізничих майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю.
Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати.
На вулиці Микола Завірюха напнувся на жінку кондуктора, що мешкала на другому боці вулиці. Кондукторша несла повні відра води.
— Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола.
Жінка стала, а коли стала, то в неї мусів забігати в роті язик. Микола це знав, а тому вирішив послухати.
— Ні, не приїжджала. Потяги не йдуть. Чоловік теж поїхав. Мабуть зі Жмеринки разом приїдуть. Та я рада, що їх нема! Мала б клопоту, коли б пішов до арсеналу. Цілу ніч спати не могла!..
Жінка ще щось говорила, але Микола швидше пішов далі. Він поспішав на збори. Його нервувало непевне становище залізничників.
— В майстернях працює кілька тисяч, а в бойових загонах кілька десятків. Мерзота!.. І Петро теж туди!.. Старшиною!..
Іти було з Солом'янки слизько. Він ішов, лаяв брата і лаяв сніг. Морозний вітер обценьками хапав за ніс.
Коли він прийшов до клюбу, там було вже кілька десятків бойовиків.
Тут були всі добірні товариші: старі робітники партійці й свідома робітнича молодь.
Говорив зі сцени машиніст Дзидзиєвський.
Завірюха протиснувся наперед. Його цікавило, що скаже старий машиніст.
Слова летіли, як іскри з паротяга, і запалювали серця. Дзидзиєвський старанно крив Центральну Раду спочатку вздовж, потім впоперек, а потім згори донизу. Така вже була доля тієї осоружної ради.
Виступали й інші бойовики. Дзюк від Губкому заварював гарячий настрій своїми повідомленнями.
— А що скажеш ти, Завірюхо? — запитали бойовики в нього. — Твій брат у полку Грушевського.
І тоді говорив Микола Завірюха і його слова були люті, як мороз, і гострі, як мідяна стружка, бо він був токар і ненавидів фабрикантів.
А потім всі збори, як один рот, один язик, одне серце, одностайно ухвалили:
— На допомогу арсеналові!
— Центральній раді по шапці!
І молодий бойовик, після зборів ідучи на варту, сказав Завірюсі:
— А коли б почув Грушевський, що говорили про нього, то він впав би на тому місці, на якому стояв.
III
На пасажирській станції, що навпроти головних майстерень, знаходився полк імени Грушевського. Тут були зібрані найсвідоміші козаки та старшина.
От із цим полком залізничникам доводилось мати сутички в першу чергу.
Пасажирська станція була в руках військових, в їхніх руках була й вантажна станція. На цій території стояла озброєна військова варта. Територія ж колонії головних майстерень та депа знаходилась у руках бойовиків, які після зборів у Солом'янському клюбі перейшли до колонії та майстерень, де влаштували свій штаб і розставили свою варту.
Штаб полку ім. Грушевського знаходився в конторі станції. Увечорі 16-го січня коменданта станції бойовики покликали до залізничної їдальні для переговорів. В штабі коменданта заміняв молодий старшина Петро Завірюха.
На станції було тихо, але настрій був напружений. Не було чути ні одного паровозного гудка, тількі далекий арсенал ще одстрілювався й тому морозну тишу вечора прорізали поодинокі вибухи гармат та раптова тріскотня кулеметів і рушниць.
Петро Завірюха був у штабі і розмовляв з другим старшиною.
— Коли за годину не повернеться комендант, ми мусимо напасти на майстерні. Дивіться, щоб дві сотні козаків були напоготові!
Це казав Петро Завірюха й нервово ходив по конторі. Його вже починала нервувати довга відсутність коменданта.
— Що ми можемо зробити двома сотнями, коли їх кілька тисяч! — говорив старшина.
— Але ж у них немає зброї!
— Та вони без зброї силою візьмуть! Одними молотками потрощать голови козакам, як грецькі горіхи.
— Так, нас мало! — погоджувався Петро Завірюха. — І сердюки теж, здається, з ними.
— Не тільки сердюки, а і ще дехто!.. — загадково відповів старшина.
— Ти натякаєш на мого брата Миколу? — запитав Завірюха. — Я з ним нічого спільного не маю! Мало нас, — казав далі Петро, — не вірять!.. Не тільки робітники одвертаються, але й селяни!.. Більшовики обіцяють більше. Але то брехня, москалям не можна вірити!
— І скільки тих перевертнів! — погоджувався старшина. —Адже всі вони українці, а навіть мову свою забули! Тут голову свою віддаєш за це, а вони не розуміють!..
— А мені, — казав Петро, — хочеться хоч щонебудь зробити для батьківщини. Годі нам бути під москалями або поляками! Хіба Україні треба доконче завжди мати ярмо. А Микола дурень зі своїми робітничими гордощами!..