Потяг уже підходив до Києва. Він був на Посту-Волинському. Тут була його остання зупинка. Але зупинка була дуже довга. На коліях метушились занепокоєні салдати.
Марія була в передостанньому вагоні. Зацікавившись довгою зупинкою, вона вийшла з вагону й пройшлася вздовж потягу.
До паротяга, де машиніст і помічник щось старанно лагодили, підійшло кілька демобілізованих. Один кремезний салдат з червоним засмаглим обличчям виліз на паротяга, щоб довідатись у чому справа.
— Ну, механіку, чи скоро поїдемо? — запитав він у машиніста.
— Цей паротяг зовсім не поїде. Доведеться викликати з Києва інший, зіпсувалося гальмо.
— Крути, Гаврило! — кричав з колії якийсь салдат.
Машиніст вилаявся:
— Під три чорти!.. Вас усіх з паровоза! Чуєте! Не поїде!
— Чого не поїде? — кричали салдати.
— Каже, що зіпсувався!
— А досі віз?
— Саботажник!
— Він бреше!
— Ми самі поїдемо! Велике діло — крутить корбою!
— Товариші! Братухи! Я працював коло машини! — вигукнув якийсь салдат.
— Де він? На паротяг його!
Крізь натовп салдатів продерся маленький демобілізований і заявив:
— До війни я працював у поміщика біля молотилки!
— Валяй! Гайда!
І цілий натовп поліз на паротяг. Машиніст щось кричав про гальмо, про те, що доводиться їхати згори, але його зі сміхом скинули з паротяга.
Намацавши вірьовку від гудка, один із салдатів зі всієї сили потягнув за неї. Паротяг заревів скаженим воєн, це був наче передсмертний рев.
Почувши гудок паротяга, всі демобілізовані, пасажири й Марія Китченко поспішили розсістися по вагонах.
Салдат на паротязі відкрив реґулятор і паротяг шарпнув так, що трохи не розірвав потягу. У вагонах пасажири попадали один на одного й клунки позлітали з полиць.
Потім усе пішло гаразд. Потяг рушив до Києва.
Салдати на паровозі весело вигукували і сміялись.
— Круги, Гаврило! Піддавай жару!..
І салдат, який був за машиніста, справді піддавав жару. Він зовсім відкрив реґулятор, а салдати набивали топку дровами та вугіллям так, що вона могла луснути.
Потяг згори біг, як скажений. Телеграфні стовпи, кущі, будинки кулею летіли назустріч.
—От так їдемо! — сказав якийсь салдат. — Так ще ніколи не їздили!
— Валяй, братухо!
— Надривай!
Раптом під паротягом прогуркотіла стрілка. Паротяг хитнуло вбік. Салдати злякались.
— Ану зупини! — сказав переляканий салдат.
Той салдат, що був за машиніста, кинувся до реґулятора, закрив його, але потяг ішов за інерцією ще швидше.
— Партач! — закричали салдати.
— Молотильщик!
— Стій!
— Зупини!
Потяг уже був коло семафора, незабаром мала бути станція, а швидкість не зменшувалась.
Знову відкрили реґулятора, але це не допомогло. Тоді нещасний «молотильщик» почав шукати гальмо. Гальма він не знайшов, а налапав важіль. Він його перекрутив назад і паротяг заскреготів колесами.
Але вже було пізно. Вагони зі страшною силою сунуло вперед і ввесь потяг метеором налетів на станцію. Паровоз ускочив у контору станції ввесь із тендером. Перші вагони розбилися вщент. Будинок контори завалився.
Від начальника станції який був у цей час у конторі, лишився тільки один подертий на шматки кашкет.
Зі всього потягу залишилися цілі лише кілька задніх вагонів.
Багатьох пасажирів повбивало клунками, дехто побився, а щасливіші, як це було з Марією Китченковою, лише налякались.
Її здорово підкинуло на мішках і грюк вагонів на момент приглушив її.
Частина станції й потягу уявляли цілковиту руїну. Демобілізовані, які лишились цілі, стали допомагати пораненим. Коли Марія видряпалась з мішків і вийшла на станцію, її приголомшила страшна метушня.
Пройшовши кілька кроків, вона напнулась на Петра Завірюху.
— Маріє! — радісно скрикнув старшина. — Звідки це ти?
Марія мовчки показала на потяг. Старшина раптом зблід.
— У мене дуже щаслива доля! — сказала Марія.
— Ти не вдарилась? Не поранена?
— Ні, все гаразд!
Марія почервоніла під поглядом старшини. Всі три брати Завірюхи були їй більше, ніж брати.
Вона виросла разом із ними. І любила їх усіх трьох трохи більше, ніж можна любити братів.
Коли Марія стала цілком дорослою дівчиною, всі троє братів зрозуміли, що вона є надто гарна, щоб бути їм сестрою.