— Я думав, ти ботанік, — зауважив Антон.
— А звідки ти знаєш? — здивувався Юра.
— Що знаю?
— Що я минулого року ботанікою захоплювався. Батьки мені навіть обіцяли мікроскоп купити. Але поки не купили.
— І не куплять, — сказав Антон, який знав, що дитяча мрія батька здійснилася лише у вигляді подарунка синові.
— Я теж так думаю, — зітхнув Юра. — Ну й нехай! У нас наклюнулося зараз цікавіше дільце. Ти вмієш таємниці берегти?
— Могила, — запевнив його Антон.
— Ми з Митьком скарб знайшли.
Від цих слів Антон аж поперхнувся. Тільки напередодні Юрій Миколайович вишпетив сина за безглузду вигадку шукати скарб, а виявляється, у шкільні роки сам займався пошуками. Оце була новина!
— І де ви його знайшли? — поцікавився Антон.
— На задньому дворі школи.
— Що?!
Це було вже занадто. В Антона закралася підозра, що вони думають про одне і те ж місце. Трохи оговтавшись від потрясіння, Антон спитав:
— А чому ви думаєте, що там зарито скарб?
— Ми компасом перевіряли. Там стрілка прямо з котушок злітає. Хилитається, як їй заманеться, і взагалі, не показує, де північ, а де південь.
— То й що?
— Як що? Напевно там під землею поклади металу, тож стрілка і витанцьовує.
— Кльово! І коли копати збираєтеся?
— Та ми б хоч зараз. Зволікати ж не можна. Скоро зарядять дощі, а там і зовсім земля промерзне. Таж не копатимеш у всіх на очах. Хіба що вночі. А хто нас відпустить з дому вночі? — засмучено сказав Юра.
— А навіщо тобі вночі йти з дому? — почули вони за спиною голос Мили.
Вона підкралася так непомітно, що Антон здригнувся з несподіванки. Але Юра був звичний до таких штучок. Він напустив на себе важність і багатозначно сказав:
— Не твого розуму діло! Це чоловіча розмова. Не для дівчачих мізків.
— Подумаєш, які ми важні! Ти, Юрчику, спочатку рахувати навчись, а потім зазнавайся. А то завжди зошити стріляєш, у кого б задачку списати.
Слухаючи їхню перепалку, Антон не переставав дивуватися. Минуле було повнісіньке сюрпризів. Хто б міг подумати, що в дитинстві мама дорікала батькові за те, що він не вміє рахувати!
— А ти чого либишся? — накинулась на нього Мила.
— Та так. Я просто подумав, що наперед ніколи не знаєш, що станеться. Ось виросте Юрко, і з лічбою у нього буде все гаразд. Може, він взагалі лічитиме краще за всіх у вашому класі.
— Сумніваюся. Але бачу, ви вже знюхалися. Обоє рябоє. На географію не запізніться, — фиркнула Мила і пішла від них.
Коли вона відійшла, Антон кивнув у її бік і, розтягуючи слова, поцікавився:
— Що вона за дівчисько?
— Подобається? — спитав Юра, проводжаючи Милу поглядом.
— Нічого, — знизав плечима Антон.
— Вона багатьом подобається. Милка в класі найсимпотніша. Тільки капосна. Нізащо списати не дасть. Я їй минулого тижня мишу в портфель підкинув. Іграшкова, але як справжня. Знаєш, як верещала!
— Миша?
— Ні, Милка. Подумала, що миша жива.
Поки батько і син розмовляли, знайшовши нарешті спільну мову, клас поступово спорожнів.
— Слухай, ми самі залишилися. А Настя де? — похопився Антон.
— З дівчатами, напевно. Куди ж їй подітися? Усі вже давно в кабінеті географії стовбичать. Ходімо, а то пролетимо, як фанера над Парижем.
Діти поспішили до кабінету географії і справді побачили Настю в колі дівчаток. Опинившись у центрі уваги, Настя почувалася ні в сих ні в тих. Іноді запитання нових однокласниць заганяли її в кут, і вона злилася на Антона, який кинув її напризволяще.
Дівчатка розглядали Настю з усіх боків і навперебій скрекотіли, як цікаві сороки:
— Хіповий сарафанчик. І батничок теж класний. Ой, дівчатка, а дивіться, яка сумка! Я тащуся. З рук купили?
— Ні, в магазині,— похитала головою Настя.
— Зрозуміло. На чеки? У «Берізці»?
Настя не знала, що таке чеки, і уявлення не мала про валютні магазини під назвою «Берізка», але про всяк випадок кивнула.
— У тебе що, родичі в загранку їздять? — зацікавилися дівчатка.
— Іноді.
— Щаслива. А куди?
— Недавно мама у Франції була, — сказала Настя і з полегкістю побачила, що до кабінету ввійшов Антон зі своїм однофамільцем.
Почувши про Францію, Юра жваво пристав до розмови.
— Опа, а ми зараз теж про Париж згадували. Шо, твоя мама в натурі у Франції була?
— Ну так. А що? — здивовано спитала Настя, не розуміючи, чому її слова викликають таке пожвавлення.
— Ніштяк! Я теж мрію в Парижі побувати, — сказав Юра.