Як і слід було сподіватися, Антонів батько, Юрій Миколайович, не заплескав у долоні з радощів, коли дізнався, що його викликають до директора.
— Що ти накоїв цього разу? — грізно спитав він.
— Нічого такого, — скромно знизав плечима Антон.
— Нічого було минулого разу, коли ти влаштував у школі коротке замикання. Але тоді мене викликали до фізика. А тепер — до директора. Схоже, ти прогресуєш.
— Та я просто пожартував. Сказав, що в «Перехресті» промакція. На рекламу знімають і халявну кока-колу дають.
— Що це за вислів — «халявна»? Невже не можна говорити по-людськи? Чому треба обов'язково засмічувати мову? — поморщився батько.
— Ну, задарма, — похнюплено виправився Антон.
— І через це мене викликають до директора? Не викручуйся. Кажи як на духу!
— Я ж не винен, що ці придурки повірили і втекли з історії.
— Так… Усі, значить, придурки, а ти розумник. Зірвав урок…
— Я не зривав. Там усього шість шлангів утекло. А Крилова, скелетина шаблезуба, нажалілася директору. Така злопам'ятна! Я їй одного разу на історії дату підказав — на триста років назад. Сміху було! А вона тепер злиться. Жартів не розуміє.
Синова тирада ніскілечки не зворушила Юрія Миколайовича. Мабуть' цього дня з почуттям гумору в нього було туго.
— Ти прямо штатний масовик-витівник, як я подивлюся, — скрушно похитав він головою. — Перед Анатолієм Івановичем соромно.
— Чого соромно? — обурився Антон. — Між іншим, я з історії кращий учень.
— І за це тебе вигнали з уроку? — спитав батько.
Його обізнаність виявилася для Антона цілковитою несподіванкою. Напевно Настька і тут устигла понабріхувати. Мало того, що Антон терпів сусідство Самсонової в школі. Вони ще й жили на одній сходовій клітинці, і їхні батьки дружили. Антон усім своїм виглядом давав зрозуміти, що він до цієї сімейної дружби не має ніякого стосунку, але його думка до уваги не бралася. Зате шпигунка місцевого значення Настя справно доносила про все, що траплялося в школі. Словом, бідного Антона облягли, як вовка, червоними прапорцями.
— Це все Настька підстроїла. Я не винен! — гаряче заперечив Антон.
— Ти скрізь без вини винний.
— В усякому разі, на історії. Я, може, взагалі істориком стану.
— А як же захоплення біологією? Чи це теж твої жартики? Для чого ми тобі купували дорогий мікроскоп? А де він, до речі? — поцікавився батько.
Його допитливість була невчасно. Мікроскоп лежав десь у надрах шафи, але його точне місцезнаходження відразу визначити було важко. А все через любов батьків до порядку. Вони обоє терпіти не могли, коли речі були розкидані по кімнаті. Щоб не дратувати охайних предків, Антон регулярно наводив лад. Прибирання полягало в тому, щоб позапихати усе в шафу, геть з-перед очей. Останнім часом робити це було все тяжче, адже шафа не гумова.
Кожного разу Антон давав собі слово неодмінно розібрати завали, тільки-но знайдеться вільний час. Але його ніколи не знаходилося. Точніше, коли випадала, вільна часинка, Антон геть-чисто забував про свої добрі наміри, а як згадував, то був чимось зайнятий. Антон підозрював, що при батькові шафу краще не відчиняти, тому якомога недбаліше відказав:
— У шафі, де ж іще!
Усе б обійшлося, якби не мама. Перед тим вона сиділа на канапі і з байдужим виглядом гортала глянсовий журнал, поклавши на Юрія Миколайовича неприємну місію розбиратися із сином. Але тут вона не витримала і докірливо кинула:
— Я ж казала, що йому не потрібний ніякий мікроскоп. А все твоя примха!
— Що значить — примха? — обурився Юрій Миколайович. — Я хочу, щоб він ріс освіченою людиною, чимось цікавився.
— Краще б ти приділяв йому більше часу. А твій мікроскоп зараз валяється невідомо де. Я взагалі не певна, що він удома, — заявила Людмила Сергіївна.
Юрій Миколайович пильно подивився на сина:
— Це правда?
— Ні, він у шафі. Слово честі! Просто… його треба шукати, — запевнив Антон.
— От за одним заходом і пошукаємо, — сказав Юрій Миколайович, прямуючи до синової кімнати.
Сперечатися далі було марно. Антон приречено поплівся слідом за батьком. Відчинивши дверцята шафи, Антон передбачливо відскочив убік, і правильно зробив, інакше його завалило б лавиною речей. Із шафи посипалися книжки, футбольний м'яч, зім'яті аркуші з малюнками, старі зошити, ракетка для бадмінтону, пожмакана футболка, ба навіть лопата!
Юрій Миколайович якусь мить сторопіло витріщався на купу барахла, а потім покликав дружину:
— Люба, а йди-но сюди, полюбуйся!