— Хто там? — деренчливим голосом спитала бабуся.
— Випустіть мене звідси, будь ласка, — заблагали з підвалу.
Голос був не дорослий, хлоп'ячий. Баба Віра трохи посмілішала.
— А ти хто такий? — пильно спитала вона, перш ніж прибрати дрючок.
— Толик Авер'янов. Я живу в будинку навпроти.
— Толику, ти, чи що? А це баба Віра. Хто ж тебе туди? Почекай, зараз відіпру, — заметушилася старенька.
Спустившись сходами, вона вхопилася за дрючок і постаралася його витягнути, та ба!
— Ти на двері зсередини не налягай. Краще їх до себе потягни, щоб дрючок послабити, — попросила старенька.
За хвилину двері відчинилися, і розпашілий Толик вирвався на вулицю, а кішка кулею влетіла в підвал.
— Ти ж начебто до Свердловська повинен був їхати, — здивувалася баба Віра.
— Повинен, тільки дехто не хоче, — похмуро зауважив юний спортсмен.
— І кому ж це в голову забрело тебе в підвал посадити?
— Комусь вигідно, щоб я не поїхав на змагання, — з гіркотою сказав Толик.
Він не підозрював, що суперники підуть на таке, щоб усунути його від боротьби. Це було не по-спортивному. Але найприкріше, що в цьому замішана Настя. Дістати удар у спину від дівчинки, яка тобі сподобалася, — гірше не придумаєш! Оглядаючись назад, він розумів, що вона із самого початку була кимось підіслана. Недарма ж вона так наполегливо вмовляла його залишитися.
— А я вже злякалася, хто це там бешкетує в підвалі,— сказала баба Віра.
— Спасибі! Без вас я б запізнився на потяг, — подякував Толик.
— Ну біжи! Щоб удало з'їздив, — побажала йому на прощання старенька.
Глава 20
Переконавшись, що вони остаточно відірвалися від переслідування, Антон і Настя перевели подих.
Через дорогу від них стояла п'ятиповерхівка, у якій жив Толик.
— Дивися, ходимо по колу. У лісі лісовик водить, а тут міський чорт, — посміхнувся Антон.
— Не смішно. Що будемо робити? — спитала Настя.
— Перепочинемо і підемо назад до школи.
— Я боюся. Раптом міліціонер ще там?
— Хочеш, трохи перечекаємо? Заразом перевіримо, як там наш в'язень сидить «у закові, в темниці сирій», — процитував Антон.
Вони обійшли гаражі і зіткнулися ніс до носа з Толиком. Німій сцені, що настала потому, позаздрив би сам Гоголь. Толик з Настею зустрілися поглядами. Дівчинка густо почервоніла. Вона ладна була провалитися від сорому. Їй було совісно дивитися йому в очі, і вона низько похнюпила голову.
Тим часом Антон гарячково придумував новий спосіб, як не дати Толику поїхати, але запас геніальних ідей вичерпався безповоротно. Толик мовчки перевів погляд з Насті на Антона, потім знову на Настю і рушив уперед. Антон заступив прохід.
— Пусти, — коротко скомандував Толик.
— Толику, я хотіла тобі пояснити… — почала Настя, але той обірвав її на півслові:
— Не треба нічого пояснювати.
У його голосі відчувалися такий осуд і презирство, що дівчинка, не стримавшись, розплакалася.
— Я справді не хотіла. Але так треба.
— Кому? З якого клубу тебе підіслали?
— До чого тут клуб? — устряв у розмову Антон.
— Адже комусь дуже не хочеться, щоб я поїхав. Бояться, що я візьму перше місце? Але ж це нечесно! Якщо хочеш стати чемпіоном, треба боротися за це, а не прибирати суперників. Тим паче у такий спосіб, — процідив Толик і кивнув на Настю.
Антон здивувався, що Толик так неправильно зрозумів їхні дії. Але в його міркуваннях була логіка.
— Ми не з клубу. І взагалі не звідси. Це довго пояснювати. Просто ми знаємо, що тобі їхати не можна.
— Що значить — не можна?
— Це небезпечно.
— Я займаюся спортом з шести років. Досі було безпечно, а тепер раптом стало небезпечно? — посміхнувся Толик.
— Ти можеш повернутися калікою, — схлипнула Настя.
— Чого це раптом?
— У метальника молота на тренуванні вирветься з рук молот і вдарить тебе по нозі.
— Може, ще цеглина на голову впаде? — глузливо спитав Толик.
— Цеглина не впаде, а ось коліно тобі точно роздробить, — важко зітхнув Антон.