— Знаєте що, мені набридло слухати ці казки! Пустіть, мені треба йти. А тим, хто вас підіслав, перекажіть, що я тепер із шкури вилізу, а медаль завоюю.
— Та послухай-но! Ми ж для тебе стараємося! — сердито вигукнув Антон.
— Для мене старатися не треба. Я сам про себе потурбуюся.
— Гаразд, якщо хочеш, ми скажемо тобі правду, — здався Антон.
Толик чекав. Мовчанка затягувалася. Тишу порушував тільки шепіт листя і далеке гурчання екскаватора. Час від часу тихенько шморгала носом Настя.
Антон розгублено підшукував потрібні слова. Правда була така неймовірна, що повірити в неї було майже неможливо.
— Ну що? Нічого сказати? — нарешті не витримав Толик.
— Не знаю, з чого почати, — признався Антон.
— Кажи все, як є.
— Ти мені все одно не повіриш.
— А ти спробуй.
Антон глибоко зітхнув, збираючись на силі, і промовив:
— Ми з Настею — гості з майбутнього.
— Та ти що?
Толик сприйняв новину так спокійно, неначе йому повідомили прогноз погоди на завтра. Це обнадіювало. Можливо, не все було втрачено. В усякому разі, Толик не став одразу кричати, що це брехня і такого не буває. Антон набрався духу і повів далі:
— Насправді ми живемо в 2010 році. А тут опинилися випадково. Навіть самі не чекали.
— Який збіг! — вигукнув Толик. — Я тут теж випадково. Летів з Марса — і приземлився. Тож відстаньте від представника іншої цивілізації!
Він обійшов їх і попрямував до свого будинку. Настя схопила Толика за рукав.
— Стривай! Чесно, ми з майбутнього. Хочеш, докажу? Радянського Союзу взагалі не буде. Замість нього будуть Росія і…
— За такі розмови, знаєш, що буває? — серйозно сказав Толик.
— Потім сам побачиш, — прийшов на допомогу Насті Антон. — До речі, ти у нас історію викладатимеш.
— Я? Історію?
— Ага. Ти мене з уроку виставиш за те, що ми з Настею побилися, — для більшої правдоподібності укинув Антон.
— Гладко брешеш, — посміхнувся Толик.
— Як це — брешу! Споримо, тебе звуть Анатолій Іванович?
— То й що з того?
— А звідки я знаю, як твоє ім'я по батькові?
— Та це тобі будь-хто скаже. А щодо історії могли б що-небудь краще придумати. Я із спорту нізащо не піду!
— Підеш, ніде не дінешся, — зітхнув Антон, а Настя підхопила:
— Ти шкутильгатимеш і ходитимеш з паличкою. І все через ці дурнуваті змагання.
— Гаразд, як кажуть, проїхали. Не хочете говорити, хто вас послав, — не треба. Мені вже час, а то я справді запізнюся на потяг.
Ніколи ще Настя не відчувала такої безпорадності. Їй було до сліз шкода Толика. Вони з Антоном подолали стільки труднощів, і всі зусилля пропали марно. Тепер уже ніщо не могло утримати Толика від поїздки. Можливо, завтра він пригадає цю розмову і все життя докорятиме собі за те, що не послухався. Але це вже нічого не змінить.
Антон теж розумів це і почував себе без вини винним. Краще б він не знав, яким Толь Іванович був у дитинстві! Тоді його кульгавість була б чимось само собою зрозумілим. Антон і переживав за Толика, і злився на нього одночасно. Він у відчаї махнув рукою.
— Ех ти! Ми через тебе тут залишилися, хотіли допомогти. А ти…
І тут Антону в голову прийшла чергова геніальна ідея.
— Є-єс! Я придумав, як тобі довести! — вигукнув він.
Толик лише скептично посміхнувся. Він не вірив жодному слову нових знайомих, але Антона це ніскілечки не бентежило. Він з ентузіазмом казав далі:
— Хочеш потрапити в майбутнє? У 2007 рік?
— Прийде час — потраплю, — спокійно сказав Толик.
— Тоді всі потраплять. А просто зараз хочеш? Щоб не думав, що ми брешемо.
Настя подивилася на Антона із захопленням. Його задумка була такою дієвою і простою, що було дивно, як вона сама до цього не додумалася. Дівчинка з запалом підхопила:
— Справді, ходімо з нами в майбутнє. Сам переконаєшся!
Діти вичікувально втупилися в Толика.
— Ви це серйозно? — спитав Толик, уперше виявивши справжню цікавість до їхніх слів.
— А по-твоєму, ми жартуємо? — напустивши на себе поважність, спитав Антон.
Він говорив так упевнено, що Толик завагався.
— Ви хочете сказати, що машина часу існує насправді?
— Факт, — підтвердив Антон.
— І я можу по-справжньому потрапити в майбутнє? — усе ще не вірив Толик.
— Авжеж, можеш! — запевнила його Настя.
Толик трохи подумав і похитав головою.
— Нічого не вийде. Я на потяг запізнюся.
— От завів своє: «потяг потяг», — передражнив Антон. — Ти ж потім можеш повернутися, куди хочеш, хоч у вчорашній день.