Це звучало принадно, і Толик зважився:
— Гаразд. Показуйте свою машину часу. Вона далеко?
— У шкільному дворі,— зрадів Антон.
Настя теж піднеслася духом. Нарешті все налагоджувалося. Прикро було б, якби всі їхні старання пішли за вітром.
Діти квапливо попрямували до школи. Дорога лежала повз нещасливе перехрестя, де вони зіткнулися з дільничним. Зараз втручання міліції було зовсім недоречним, і гості з майбутнього напружилися. Від самої думки про те, що їх можуть відловити і спровадити у відділення, Настю кидало в піт. Помітивши, що дівчинка перелякано озирається навсибіч, Толик спитав:
— Ти чогось боїшся?
— Ні,— не надто переконливо збрехала Настя, а Антон посміхнувся:
— Дурниці. Тут один термінатор за нами бігає.
— Хто такий термінатор? — зацікавився Толик.
— Невже не знаєш? — здивувався Антон. — Це ж старезний фільм. Я думав, його ще в епоху динозаврів показували.
— Значить, ви справді з майбутнього? — усе ще не міг повірити Толик.
— Можна сказати, першопроходці,— запишався Антон.
Вони минули небезпечне місце. За будинками показалася будівля школи. Тільки опинившись у дворі, Настя зітхнула з полегкістю.
Тут було тихо й безлюдно. Посередині, наче багаття, палахкотів червоною кроною молоденький клен. Лише у дальньому кінці двору, за спортивним майданчиком, гуляло кілька малюків з групи продовженого дня. Дівчатка стрибали через натягнуту резинку, а хлопчаки ганяли м'яча.
— Ну і де ж ваша машина? — недовірливо спитав Толик.
— Спокуха. Зараз усе побачиш, — заспокоїв його Антон, змірявши оцінюючим поглядом відстань до малечі.
Переконавшись, що ті досить далеко і до того ж заклопотані своїми справами, він підійшов до каналізаційного люка. Кришка лежала криво, очевидно, за поспіхом вони її погано закрили. Вхопившись за чавунний диск, Антон піднатужився і зрушив його саме настільки, щоб можна було пролізти в люк.
— Залізай, — задоволено обтрушуючи руки, скомандував він.
— Навіщо? Ви що, там машину часу ховаєте? — ніяк не міг повірити Толик.
— Схоже на те, — ухильно відповів Антон.
— Ні, я туди не полізу, — відмовився Толик.
— Але ж, ти хотів у майбутнє потрапити, — нагадала Настя.
— У майбутнє, а не в каналізацію, — заперечив Толик.
— Ось через каналізацію туди й потрапиш, — пообіцяв Антон.
— Та ні, дякую! Мені й тут добре.
— Толику, ну будь ласка, — заблагала Настя.
— Дякую. Я вже в підвалі насидівся, — опирався Толик.
— Хто давнє пом'яне, той Годзиллою стане. Чого ти здрейфив? — напосідав Антон, підштовхуючи майбутнього історика до люка.
Його напористість ще дужче налякала юного спортсмена.
— Ні-ні. Не треба мені вашого майбутнього, — відрізав він, розвернувся і пішов геть.
— Зажди! — гукнув Антон, схопивши Толика за руку. — Ти що, зовсім здурів? Ми ж для тебе стараємося.
Він потягнув Толика до люка.
— Відчепися ти! — спробував вирватися Толик, але Антон ще міцніше вхопився за нього.
— По-твоєму, ми пустобрехи? Лізь у люк, переконаєшся.
— Нікуди я не полізу.
Хлопчаки, як два півні, стояли один проти одного. Толик з усієї сили смикнув руку. Антон на мить послабив хватку, тільки щоб учепитися зручніше. Юний спортсмен вивернувся і спритним прийомом скинув Антона, але той, падаючи, обхопив Толика і потяг за собою.
— Хлопці, годі! Не треба, хлопці! — ледь не плакала Настя, бігаючи навколо них.
Її присутність лише розохотила Антона. Тепер він не міг поступитися. Він повинен був доказати Насті, що він не слабак. Хлопчаки сплелися в клубок і покотилися по землі, частуючи один одного стусанами. Спочатку перевага була на боці Антона. Не сподіваючись такого повороту подій, Толик розгубився. Проте скоро юний спортсмен із жахом усвідомив, що часу в нього обмаль. Він примудрився і заїхав кулаком Антону в сонячне сплетення. Від болю і несподіванки Антон на мить ослабив хватку. Толик відразу скористався цим і зірвався на ноги.
Побачивши, що супротивник готується утекти, Антон зібрав усі сили і кинувся вперед. Він в останню мить схопив Толика за щиколотку і рвонув на себе. Толик колодою повалився на землю, скочив, ступив крок, скрикнув і присів. Обличчя юного спортсмена спотворила гримаса болю. Він ухопився за ногу.
Настя підбігла до нього і співчутливо спитала:
— Що сталося?
— Нога. Боляче, дуже. Здається, я її зламав, — простогнав Толик.