— Блі-ін! — збентежено промовив Антон, підводячись із землі.
Він стояв і розгублено дивився на чемпіона, що не відбувся. На душі було гидко. У голові спливла бабусина приказка: кому судилося у вогні згоріти, у воді не потоне. Але це не дуже втішало.
Обхопивши щиколотку, Толик сидів на землі і ковтав сльози. Він плакав не від болю, а тому, що не поїде на змагання, до яких готувався цілий рік. Тому, що підведе команду. І тому, що надії завоювати першу в його житті медаль пропали.
Першою отямилася Настя.
— Треба когось покликати, — нерішуче сказала вона.
Антон і Настя, не змовляючись, подивилися у бік спортивного майданчика. Там не було ні душі. Група продовженого дня вже пішла. Перед дітьми постав нелегкий вибір. З одного боку, вони не могли кинути Толика в такому стані самого, а з другого — залишатися в минулому було небезпечно, та й немає чого. Обоє розуміли, що коли сюди збіжиться народ, непомітно зникнути буде майже неможливо. Та все ж Настя зважилася:
— Піду когось пошукаю.
Вона побігла по підмогу. І тут їй пощастило. Тільки вона завернула за ріг школи, як побачила хлопчика з молодших класів. Мабуть, він щось загубив і, устромивши очі в землю, старанно нишпорив поглядом по сходинках. Настя погукала його:
— Гей! Хлопчику!
Хлопчак незадоволено відірвався від пошуків.
— Шо?
— Збігай поклич учительку. Там хлопчик ногу зламав.
— Де? — жваво зацікавився хлопчак.
— На задньому дворі. Давай швидше!
Забувши про загублену річ, хлопчик притьмом кинувся до школи виконувати важливе доручення. Настя побігла назад.
Залишившись наодинці з Толиком, Антон не знав, як триматися. Йому хотілося донести до Толика, як він шкодує про те, що трапилося, але він не знаходив потрібних слів. Нарешті, він просто сказав:
— Толику, пробач! Я не хотів.
— Йди ти, — крізь сльози відмахнувся Толик.
— Тобі справді не можна було їхати на ці змагання, — вибачливим тоном сказав Антон.
— Ага, там би мені ногу зламали, — уїдливо мовив Толик.
У цей час повернулася захекана Настя.
— Зараз прийдуть, — повідомила вона.
Вони з Антоном перезирнулися. Настав час повертатися. Антон, вибачаючись, повторив, звертаючись до Толика:
— Ми справді хотіли тобі допомогти.
— Ідіть геть. Бачити вас не можу, — сердито відгукнувся той і нарочито відвернувся.
Всі пояснення і розмови були вичерпані. Антон з Настею похнюплено попрямували до люка і, не кажучи ні слова, спустилися вниз. Толик так і не обернувся.
Уже насуваючи кришку люка, діти почули тупіт ніг і голоси. До покаліченого спортсмена поспішала допомога. Важка чавунна кришка із гуркотом стала на місце. Дітей обступив непроглядний морок.
Глава 21
Кришка люка відсунулася, і з-під неї показалася замурзана фізіономія Антона. Яскраве сонце засліпило очі. Хлопчик зажмурився і, наставивши долоню дашком, роззирнувся.
Посеред двору палахкотів вогняним листям розлогий старий клен.
— Порядок, — сказав Антон, виліз із люка і допоміг вибратися Насті.
Вони знову були вдома. Радість повернення затьмарилася прощанням з Толиком. Антон не знав, як тепер він дивитиметься в очі вчителю історії.
— Цікаво, Толь Іванович нас упізнає? — задумливо спитав Антон.
— Навряд. Стільки років минуло, — сказала Настя.
— Я ж не хотів, щоб так вийшло, — з гіркістю промовив Антон.
— Що подієш. Мабуть, так судилося. Адже він все одно ходив з паличкою, — спробувала його розрадити Настя.
— Ага. Тільки раніше це була не моя провина, — зітхнув Антон і запропонував: — Давай про це нікому ні слова?
У Насті не було бажання розповідати про свої пригоди, і вона легко погодилася:
— Давай.
— Присягнися, — наказав Антон.
— Присягаюся. І ти присягнися.
— Присягаюся.
Вони скріпили клятву потиском рук, і Настя сказала.
— А тепер давай я допоможу тобі почиститися. У такому вигляді приходити додому не можна.
Після бійки вигляд у Антона і справді був не кращий. На щоці запеклося садно. Сорочка перекосилася, джинси запорошені. Настя хотіли обтрусити його, але руки у неї були в іржі.
— Ой, ходімо спочатку вимиємо руки. А то я тебе ще дужче забрудню, — запропонувала дівчинка.
— Здається, ми це вже проходили, — невесело посміхнувся Антон.
Вони подались до школи. Біля входу як завжди сидів охоронець. Прапори і бюст вождя зникли, а на стіну знову повернулася сцена з «Руслана й Людмили». У дітей було таке відчуття, ніби вони після довгих мандрів повернулися додому.