— Бач, як виголоднів. Можна подумати, тиждень не їв. Це на тебе так бійка подіяла?
Антон з повним ротом промимрив щось незрозуміле. Тему бійки йому розвивати не хотілося, але батьки причепилися, як реп'ях до кожуха.
— Ну, розповідай, як ти дійшов до такого життя. Ні дня без подвигу. То скарб на шкільному подвір'ї копає, то побоїще влаштовує,— сказав батько.
— Між іншим, ти в шостому класі теж хотів знайти скарб на шкільному подвір'ї, — мстиво нагадав Антон.
— Це тобі мама сказала? — Юрій Миколайович з осудом поглянув на дружину: — Дуже педагогічно.
— Я нічого не говорила, але якщо вже на те пішло, то признайся. Було? Було.
— Мало що було у дванадцять років, — заперечив Юрій Миколайович.
— А йому зараз дванадцять, — нагадала Людмила Сергіївна. — До речі, він не просто побився, а заступився за Настю.
Юрій Миколайович повернувся до сина:
— Це правда?
— Ну, — невиразно промимрив Антон, подумки подякувавши Насті.
Хто б міг подумати, що вона і в школі, і вдома його вигороджуватиме! Що не кажи, а Настька — людина! І чого вони раніше сварилися з будь-якого приводу?!
— Що ж, молодець, — похвалив батько.
Дякуючи Насті, Антон постав перед усіма героєм. Але сам він себе таким не почував. Як не крути, а травма у Толь Івановича, мабуть, була серйозна, коли йому довелося кинути великий спорт.
— А чому Толь Іванович не став чемпіоном? — перевів Антон розмову на тему, що цікавила його.
— Що це ти його раптом згадав? — здивувався Юрій Миколайович, а Людмила Сергіївна додала:
— Тому що, як дехто, устряв у бійку. Та ще напередодні змагань. Теж, до речі, в шостому класі вчився.
— Він що, ногу зламав? — запитав Антон.
— Вгадав.
— Дуже?
— Ні. Перелом був дріб'язковий.
— А чому ж тоді він пішов з великого спорту?
— Його за бійку з команди вигнали.
— Ну й що? — не зрозумів Антон. — Пішов би до іншої.
— До якої іншої? Йому дали таку характеристику, що більше його до жодного клубу не взяли, — сказала Людмила Сергіївна.
— Атож, тоді з цим було дуже суворо. Добре ще дозволили до інституту фізкультури вступити, — зауважив Юрій Миколайович.
— А через що була бійка? — обережно поцікавився Антон.
— Багато знатимеш — старим станеш, — відмахнулася мама.
— Ма, ну скажи. Будь ласка, — почав канючити Антон.
— Гаразд, — здалася Людмила Сергіївна. — Толик про це не говорить, але, здається, через дівчинку. Вона в нашому класі лише один день навчалася. Якась дивна. Взагалі історія майже містична. З нею ще хлопчик був. Теж пришелепкуватий.
— А по-моєму, гарний хлопчина. Веселий, компанійський, — заступився за «новачка» Юрій Миколайович.
— Ну, звичайно, ви один одного відразу знайшли. Обоє рябоє. Як же ти можеш не заступитися за однофамільця, — незадоволено похитала головою Людмила Сергіївна.
— А що, він теж був Єрмак? — невинно запитав Антон.
— Уяви собі! Чи то Костя, чи то Микита, а втім, це не важливо. Ось вони і зчепилися. А головне — після цього і Єрмак цей самозваний, і дівчинка як крізь землю провалилися. Просто загадка.
— Буває ж таке! — протягнув Антон і філософськи додав: — Може, й добре, що Толь Іванович не поїхав на змагання. Хіба мало що там могло трапитися. Адже ніколи не знаєш, що краще.
Увечері Антону зателефонував Кирило:
— Тохо, ти як? З тобою все гаразд?
— Та начебто.
— А кажуть, що ти через Самсонову побився.
— Ну то й що? — запитав Антон.
— То це правда? — здивувався Кирило. — Вона ж зубрійка!
— Нічого ти, Кирюхо, не січеш. Настя — нормальна дівчина.
— Ну, ти даєш! Ви ж увесь час сварилися! Чого це ти раптом до неї так змінився?
Антон міг би розповісти Кирилові про подорож у часі, але чомусь промовчав. Можливо, тому, що вони з Настею дали одне одному обіцянку, а може, тому, що це була таємниця, яка зв'язувала лише їх обох.
