«Втравив мене в якусь авантюру, а сам собі займається своїми справами, — подумав навіть Анатолій Петрович. — Даремно тільки катаюся. Ловив би собі спокійнісінько рибу на десятому причалі».
І все-таки якесь почуття небезпеки, ота незбагненна професійна інтуїція не давали йому сьогодні заснути.
Він одягнувся, тихенько прочинив двері і вийшов з каюти.
Коридори були безлюдні. М'яко пружинила під ногами килимова доріжка.
Анатолій Петрович піднявся трапом угору. На цьому поверсі містився ресторан. І тут у коридорах — ні душі.
Попенко піднявся трапом ще вище — на червону палубу, де були одномісні каюти і каюти люкс. Каюта «кооператора»-спортсмена була майже поряд з каютою співака — через одну.
«Сам у двомісному люксі… Навіть для людини, в якої є зайві гроші, — не дуже розсудливо…» Ця думка не давала Анатолію Петровичу спокою з тієї миті, як він дізнався про появу «кооператора». Для когось це місце, мабуть-таки, призначалося. Не треба бути великим мудрецем, щоб дійти такого висновку. У списках пасажирів Григораша не було, а у барі він його бачив. На власні очі. Отже…
Анатолій Петрович зробив крок до «червоного» коридора і раптом завмер.
По коридору поперед нього ішов хлопчик років дванадцяти. Обличчя його він не бачив, лише потилицю, тонку шийку і кумедно настовбурчений на маківці рудий їжачок.
Біля дверей каюти Сокирка хлопчик зупинився, якусь мить стояв, потім рвучко відчинив двері і переступив поріг. І в ту ж мить почувся зойк.
Анатолій Петрович кинувся гуди.
Двері каюти були прочинені і, ще не добігши, Анатолій Петрович почув хриплуватий, наче застуджений, хлоп'ячий голос:
— Ти все розкажеш, все!
— Розкажу, розкажу! Тільки зникни! Зникни! Бо я збожеволію! — істерично вигукнув Сокирко.
Анатолій Петрович вже взявся за ручку дверей, і тут щось примусило його обернутися.
У кінці коридора біля трапа стояв… Григораш. У голубому махровому халаті, наче щойно з басейну.
Кілька секунд вони дивилися один на одного. Потім Григораш нервово сіпнув головою (це був знайомий жест, який не лишав жодних сумнівів, — і тоді, на допитах, він так робив, коли не витримував і починав нервувати). Повернувся і тільки війнули поли халата — так швидко, по-мавпячому шугонув угору трапом Григораш. Коли злочинець тікає, міліціонер не може не переслідувати його. Тут уже не до роздумів. Це інстинкт. І Попенко кинувся до трапа.
Він теж подолав його у два скоїш.
Це був найвищий поверх корабля. Тут, поряд з рубкою, містилися каюти капітана, старпома, лоцманська, радіорубка… Сюди пасажирам вхід не дозволявся, про що сповіщала табличка на ланцюжку.
Але Анатолій Петрович перескочив ланцюжок, як за секунди до цього перескочив його Григораш — про це свідчили голубі нитки на табличці: видно, Григораш зачепився за неї халатом. І затримався. В останню мить Попенко встиг помітити, як зачинилися двері каюти капітана. Іншого виходу у Григораша не було. Хіба що на небо. Якби там несподівано з'явився вертоліт. Але так буває лише в кінофільмах про Фантомаса.
Двері каюти не піддавалися — Григораш зачинився зсередини. Мабуть, капітана там не було.
І справді капітан був у рубці. Стоячи біля штурмана, що вів корабель, щось йому говорив.
Інстинкт переслідувача не дозволяв Анатолію Петровичу одійти далеко від дверей каюти, і він чекав, поки капітан обернеться і зверне на нього увагу.
І от капітан обернувся і помітив його.
Здивовано звів брови, щось коротко сказав штурману і швидко пішов до Попенка. Штурман не обертався і не бачив Анатолія Петровича.
— Що таке? Чого ви тут? — півголосом спитав капітан, прикривши двері, що вели в рубку.
— Вибачте. Але до вашої каюти зайшов сторонній.
— Що?
— І не просто сторонній, а карний злочинець.
Капітана Пилипея наче вдарило струмом.
— Карний злочинець? Ви певні? Не помиляєтесь?
— Я певен і не помиляюсь. Бо добре його знаю. Я — капітан міліції, — Анатолій Петрович простягнув Пилипею посвідчення.
Той якось неуважно, незосереджено глянув на нього. Вони вже підійшли до дверей каюти.
— Ану, подивимось, подивимось, що тут за карний злочинець, — весело й голосно промовив капітан, беручись за ручку.
— Він замкнувся, — сказав Попенко.
— Замкнувся? Не міг він замкнутися! — знову ж таки голосно, з притиском сказав капітан. Поторсав ручку, натиснув і… двері розчинилися.
— От бачите! — Капітан зробив крок і, стоячи в дверях, зазирнув у каюту. — Нікого нема. Вам здалося.