Григораш запропонував знову погарцювати вночі на кониках. Але «кодло» його сьогодні не підтримало. Кілька днів тому гарцювали, після того у більшості були дома великі неприємності. До того ж якраз з'явилася перша стаття у «Вечірці» про ці нічні гарцювання. Газети потім багато про це писали. Одне слово, кожен знайшов собі причину, ніхто не захотів. А Григораш був упертий.
— Ну і фіг з вами! — сказав він раптом. — На фіг ви мені здалися. Я он з «малолєтками» поїду.
І він кивнув на нас.
Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.
Нас охопила воднораз і шалена радість і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх — що ж сказати вдома, як втекти на цілу ніч?
— Добре, я поїду, — похмуро сказав довготелесий Філя Філімон.
— І я, — шморгнув носом Лесик Дуремар.
Інші промовчали.
— Значить, вшістьох. Порядок! Більше й не треба, — сказав Григораш.
Наша доля була вирішена.
— А… а що дома сказати? — заїкнувся Ципа.
— Нічого. Вранці скажеш. Як будеш виправдовуватися… — Григораш засміявся. — Не дрейф! Хапай момент! У тебе такого в житті більше ніколи не буде.
— Держи себе в руках! Все буде о'кей! — сказав Ципі ципиними словами Пилипей.
Більше ми не говорили нічого. Те, що штовхало нас до Григораша, було сильніше за страх, за розум, за волю.
Я потім ніяк не міг згадати, як ми дісталися до вокзалу, як їхали електричкою, як вийшли, як знайшли тих коней на узліссі.
Я добре пам'ятаю лише момент, коли сідали на коней.
Ципа якось одразу скочив на Вороного, це було навіть дивно, невмілий невдаха Ципа уже верхи, а ми з Пилипеєм скачемо навколо своїх гнідих кобилок і ніяк не можемо сісти.
Та от уже й ми верхи, і всі скачемо у ліс. Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам'ятаю те незвичайне почуття — захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго — півночі. А насправді то тривало, мабуть, з півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.
Ми спинилися.
— Ну як? — спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.
— Клас! — сказав Пилипей.
— Сила! — сказав я.
— О'кей! — сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!
— Отож-то! — сказав Григораш.
— А Ципі який коник дістався! А? — заздро мовив Філя Філімон. — Вороний!
— Ти диви! Справді! — Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. — Гарний коник!..
Він і справді був дуже гарний, цей кінь — чорний, як ворон, з білою плямою-зіркою на лобі, з шовковою гривою, стрункими ногами, з гордим поворотом голови на довгій гнучкій шиї. Красень!
— Махонемось. Злазь! — сказав Григораш.
Ципа зліз. Хіба з Григорашем можна було сперечатися?
Григораш схопив Вороного за гриву, підскочив і… І Вороний раптом заіржав, став дибки і скинув Григораша на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар зареготали.
— У-у, зараза! — скреготнув зубами Григораш, підводячись.
Він знову схопив Вороного за гриву і… знову Вороний заіржав і скинув його на землю.
Філя Філімон і Лесик Дуремар аж заходилися від сміху. Хирлявий «малолєтка» Ципа, що ніколи на коні не сидів, без проблем, як то кажуть, гарцював на Вороному, а хвацький «ковбой» Григораш підступитися до нього не може. Кумедія!
Ще кілька разів намагався сісти на Вороного Григораш, але марно.
Нарешті не витримав:
— Чого щиритесь, аглоєди? Ану, спробуйте ви!
І… спершу полетів на землю Філя Філімон, за ним Лесик Дуремар.
Тепер уже реготав Григораш.
— От бачите, бачите!.. А ви сміялися. Це ненормальний кінь. Психічнохворий. Тобі, Ципо, просто пощастило. Ти дуже легенький. Він просто тебе не відчув. Він навіть не думав, що на ньому хтось їде. Ха-ха-ха!
Філя Філімон і Лесик Дуремар теж засміялися.
— На ньому не можна їхати, — сказав Григораш. — Поїдеш, Ципа, разом з Пилипеєм. А Вороного треба покарати, заразу.
У Грпгораша через плече висіла сумка. Коли він падав на землю, в ній щось торохтіло і дзвякало.
Григораш розсунув «блискавку» і витяг з сумки маленький топірець і цвяхи, великі дециметрові цвяхи. Я тепер думаю: невже вони випадково були тоді в сумці у нього — ті цвяхи. Мабуть, що ні. Мабуть, він давно задумав ту жорстоку витівку. І тільки чекав нагоди.