— Ану, ведіть його сюди, до пенька, — наказав Григораш Філімону і Дуремару. — Ставте копито на пеньок.
— Що ти робиш? Не треба! Не треба! — скрикнув Ципа.
— Ану, мовчи, шмакодяв! — замахнувся на нього топірцем Григораш. — Заберіть його! — гукнув він нам. — Бо я за себе не ручаюсь.
Григораш аж кипів од люті. Він не міг пережити своєї ганьби. І ми з Пилипеєм схопили Ципу й тримали його, поки Григораш прибивав цвяхами копито Вороного до пенька. Вороний чогось не дуже й пручався. Може, він думав, що його підковують.
— Не треба! Не треба! Не треба! — крізь сльози вигукував Ципа. Ми вперше бачили, щоб Ципа плакав.
— Мовчи! Мовчи! — заспокоювали ми Ципу. — Він же тебе вб'є. Ти що, не бачиш, як він лютує?
Нарешті Григораш закінчив свою чорну справу і гукнув:
— По конях!
Філя Філімон і Лесик Дуремар одразу скочили на коней. Ми завагались.
— Кому сказав! — вигукнув Григораш, уже сидячи верхи і розмахуючи топірцем.
Ми з Пилипеєм не витримали й побігли сідати. А Ципа не зрушив з місця.
— Я його не кину! — сказав він.
— Що-о?! Ти ще пищать будеш? Так я й тебе приб'ю до пенька. Ще цвяхи є.
— Не кину! Не кину! — вперто повторив Ципа.
Ми з Пилипеєм почали вмовляти Ципу, але він нас не слухав.
— Ну й лишайся, зараза! Вперед! — гукнув Григораш і поскакав. Філя Філімон і Лесик Дуремар за ним.
Цю мить я потім все життя згадував із страшенним соромом і каяттям.
Але зрозумійте! Ми були зовсім пацани, п'ятикласники. Ліс. Ми на крадених конях. Ніч. У будь-яку мить можуть з'явитися пастухи, колгоспники…
— Ципа, сідай, поїхали! — благали ми. Але він не слухав.
І тоді ми не витримали і поскакали доганяти Григораша.
Так. Я розумію. Це була зрада. Якби ми могли знати, що станеться, ми б, звичайно, лишилися. Але… Минулого не повернеш.
Ми догнали Григораша й хлопців. Ми просили вернутися. Але Григораш і слухати не хотів.
— Ніде не дінеться ваш Ципа. Посидить трошки в лісі і пошкандибає на електричку. Не так далеко. Кілометрів сім. Хай не буде таким розумним.
Ми погарцювали ще трохи, кинули коней і посунули на станцію.
Було навіть не дуже пізно. Пів на другу, чи що. Ми навіть ще встигли на останню електричку. Ципа додому не повернувся.
Ми мовчали, нічого не говорили аж до вечора наступного дня. Тільки надвечір, плачучи, ми розповіли батькам усе.
Міліція шукала, прочісувала ліс дві доби. Не знайшла ні Вороного, ні Ципи. Ми не могли точно визначити галявину. Мабуть, тому, що тоді була ніч і ми були у такому стані, ми не запам'ятали місцевості. Філя Філімон та Лесик Дуремар теж плуталися і запевняли, що були там уперше. Єдиний, хто добре знав місцевість, був Григораш. Але він зник. За ним були ще якісь гріхи, і він просто втік з дому. Він уже давно збирався тікати, говорив про це «кодлу».
Ми з Пилипеєм дуже переживали.
Був оголошений всесоюзний розшук.
Цілий рік Ципина фотографія висіла на стенді біля райвідділу міліції. Потім її зняли.
Що з ним сталося — так ніхто й не знав.
Пустили чутку, начебто Григораш і хлопці вбили його і закопали в лісі. Але ми ж були свідками — ніхто тоді Ципу не вбивав.
Про Григораша я нічого не чув років п'ять. Потім якось зустрів Філю Філімона і він сказав, що Григораш уже двічі сидів у тюрмі, спершу в колонії Для неповнолітніх, потім на хімії. Одне слово, став рецидивістом.
Батьки Ципи кудись виїхали.
Дитинство закінчилося.
Почалося доросле життя.
Пилипей пішов у мореходку. Я — у консерваторію. Бачилися рідко, хоч жили в одному місті. Дружби між нами вже не було. Мабуть-таки, через Ципу. Кожному з нас боляче, неприємно було згадувати ту ганебну нашу поведінку, і тому не хотілося бачитися.
Час ішов.
Ципа забувався поволі.
А потім і зовсім не згадувався. Така вже особливість людської психології — людина жене від себе неприємні, болючі, страшні спогади.
Пилипей став капітаном. Я — співаком.
Жили кожен своїм життям. Досягли певних успіхів.
І от… Вперше це було років п'ять тому. На концерті. В мене був у той день особливий успіх. Знаєте, у кожного співака бувають такі щасливі дні, коли ти в голосі, сам відчуваєш, що співаєш добре, і публіка сприймає особливо, аплодують шалено, кидають квіти, викликають на «біс». Вийшов я на авансцену, нахиляюся, приймаю квіти… І раптом бачу — стоїть унизу… Ципа. У тій самій сорочечці, що була на ньому в той останній день, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Стоїть, усміхається, аплодує… Все у мене попливло перед очима. Мабуть, я на якусь мить втратив свідомість. Але не впав. Хитнувся тільки. Прийшов до тями, дивлюсь — нема вже Ципи, якісь дівчата на тому місці одштовхують одна одну. Ну, думаю, привиділось, примарилось. Та й чого хвилюватися,— сам себе заспокоюю,— він же не погрожував тобі, навпаки, аплодував і усміхався. Я й заспокоївся. А потім і зовсім забув про той епізод.