Я не бачив того, хто розповідав цю історію, але й мені стало страшно. А люди ззаду говорили про цілковиту можливість таких речей, заговорили про душу, яка не вмирає, про переселення душ… Мені треба було вже виходити, і я пішов, не дослухавши, і так чогось і не обернувся — і не побачив оповідача…
І ще я згадав читану у дитинстві книжку англійського письменника Джеймса Баррі «Пітер Пен» — про хлопчика, який не хотів виростати, і назавжди лишився дитиною. І хоч це була повість-казка, а все-таки… Всі дива колись були казками, а потім стали дійсністю — і літаки, і телевізори, і комп'ютери… І щодня ми чуємо про якесь нове диво, яке стало дійсністю. І вже навіть академічна наука почала визнавати можливість ще вчора неможливого. Я десь недавно читав, що якийсь радянський вчений доводить, що наша цивілізація налічує не сотні тисячоліть, як завжди вважалося, а всього шість тисяч років — як у Біблії…
Одне слово, ми з Пилипеєм дійшли висновку, що ми не божевільні, не маримо, що незбагненно яким чином, але наш друг Ципа матеріалізувався у колишньому дитячому вигляді, і з цим треба рахуватися.
Було ясно, що Ципа щось знає про наші теперішні зв'язки з Григорашем і засуджує нас.
Але що нам було робити?
Григораш їхав разом з нами на теплоході. Він примусив Пилипея, щоб той взяв його до себе в каюту. Капітан має таке право везти в своїй каюті родича, товариша абощо. Григораш передав уже мені оті тюбики. Зайшов уночі до каюти, так щоб ніхто не бачив. Сказав, що на теплоході їде ще багато його спільників. Вони всі, мовляв, мусять оберігати мене, щоб зі мною нічого не трапилося аж до посадки в Одесі на інший корабель. Думаю, просто мене залякував.
Але й він злякався. Я бачив. Коли ми з Пилипеєм розказали йому про Ципу. Почав сміятися з нас, глузувати. Але в очах був страх.
А коли ми почали переконувати його, розлютувався:
— Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб'ю його власними руками. І викину за борт. Ви що — хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!
Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.
Я мало не вмер з переляку.
Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.
Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до міжміської телефонної будки, набрав код, 02 і сказав оту фразу. Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І ні на які екскурсії не ходив.
Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилася ота мука. Тепер мені все байдуже.
Про одне лише благаю — знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…
— А по-моєму, це вже не обов'язково, — сказав капітан Горбатюк. — Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…
Розділ XIX
Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.
— Невже це справді? — вже вкотре задавався питанням Вітасик. — Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?
— А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.
— Та воно-то можливо, — кривився Вітасик. — Але… пам'ятаєш його слова: «Двадцять років не їв»…
— Ну, коли людина голодна, може сказати й — сто років не їв. Звичайна метафора.
— А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.
— І куди він все-таки зник?
Женя знизав плечима.
— Стрибнув з теплохода, — почулося ззаду. Хлопці обернулися.
Ззаду стояв, усміхаючись, з вудочками на плечі Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.
— Ти про… Ципу? — спитав Вітасик.
— Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу — від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг — на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…
— Це він! — впевнено сказав Вітасик.
— Хтозна… — знизав плечима Платоша і раптом закричав: — Клює! Клює! Тягни! Ну!
Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга вузька, як шабля, чехоня.