— Домовилися! Правда, хлопці?
— Правда.
— Домовилися.
— Ми — звичайнісінькі туристи, дисципліновано виконуємо всю програму і нічого нас більше не цікавить. Постарайтесь відшукати свого Платошу зараз, поки люди ще не попрокидалися. Те, що ви шнирите по кораблю, нікого, думаю, не здивує. Було б, навпаки, дивно, якби ви не шнирили. Гайда! — І Попенко одчинив двері каюти.
— Тільки обережно, не позвалюйтесь за борт, — гукнув їм услід Вітасиків тато. — І запам'ятайте номер каюти.
Вони чогось думали, що їм доведеться обійти мало по весь теплохід, шукаючи Платошу. Але зустрілися вони в ним майже одразу. Підійшли до трапа, що вів на верхню палубу, і раптом згори з гуркотом з'їхав, тримаючись за лискучі мідні бильця, Платоша.
— О! — глянув на них і… Дивуватися довелося їм, а не йому.
Бо Платоша раптом схопив хлопців за руки і мовчки побіг по коридору, тягнучи їх за собою. Підбіг до трапа, що вів униз, озирнувся, чи нема нікого, наказав:
— Мерщій!
І вони, як груші, покотилися вниз. Женя упав, ударив коліно. Але Платоша підхопив його і знову помчав, тягнучи їх по коридору.
Розчахнув двері якоїсь каюти, впхнув їх одного за одним туди і клацнув замком.
Вони не встигли сказати йому ні слова.
І тільки тепер, замкнені у каюті, вони спромоглися на якісь звуки.
— Тю! — сказав Женя.
— Тьху! — сказав Вітасик.
— Ти щось розумієш?
— Нічого. А ти?
— І я.
Каюта була теж чотиримісна, але дивани тверді, а не м'які. І замість вікна круглий ілюмінатор, за яким плюскотіли дніпровські хвилі.
— А… а може, Платоша заодно з Ципою… і Вороним? — прошепотів Вітасик, хоча в каюті не було нікого і ніхто почути не міг.
— Та ти що?!
— А що? Викрав нас, щоб ми не заважали, щоб не змогли упізнати Ципу. Тільки ж ми бачили його в обличчя.
— Ти підозрюєш Платошу?!
— Я не підозрюю, але… всяке буває. А чого він нас замкнув?
Як швидко змінюється людська доля!
Щойно життя було прекрасне і настрій був — краще не буває.
Мить — і тебе невідомо чого замкнено. І що тебе чекає — невідомо. І життя — як осіння негода. І настрій твій — не буває гірше.
— А такий наче симпатичний здавався, — зітхав Женя. — Черв'яками ділився, гачка навіть подарував.
— Вір після цього людям, — підтакнув Вітасик.
— А тато твій і Анатолій Петрович спокійно собі балакають, думають, що ми по кораблю шниряємо.
— Як би їм сповістити? — Вітасик наблизився до ілюмінатора. Ілюмінатор був одчинений. На стелі і на стінах каюти коливалося й переливалося сонячне од води мереживо. Вода була близько, метрів півтора, не більше.
— А давай втечемо? — обернувся до Жені Вітасик.
— Давай! — рішуче сказав Женя.
Ілюмінатор був високо, майже під стелею каюти. Самому вилізти неможливо. Треба, щоб хтось підсадив.
— Обом втекти не вдасться, — зітхнув Вітасик. — Доведеться комусь одному пробиватися до своїх, а потім уже виручати.
Кидали жеребок. Випало Вітасику.
— Роздягайся, — зітхнув Женя. — Нащо одяг мочити.
Жені дуже хотілося, щоб випало йому. Але що поробиш. Правда, Вітасик краще плаває. В нього навіть розряд юнацький є…
Женя підсадив Вітасика, допоміг йому вилізти. Вітасик ще тримався руками за край ілюмінатора, як двері наготи клацнули, розчинилися, і на порозі з'явився Платоша.
— Ви що?!
Та було вже пізно.
Вітасик одпустив руки — шубовсть! — і Платоша тільки й міг, що кинутися до ілюмінатора й визирнути.
— Не бійся! Не потоне! — сказав Женя. — У нього розряд.
— От же урвителі! Ну що мені з вами тепер робити? Капітан як дізнається, спише мене на берег.
— Чого?
— Що я «зайців» покриваю.
— Яких «зайців»? Ми не «зайці». Ми по путівках.
— Як?!
Усю інформацію, яку треба було викласти Платоші за інструкцією капітана Попенка, Женя вже сповіщав на бігу, похапцем, важко дихаючи і ледве встигаючи за Платошею.
Вони збігли по трапу з теплохода і кинулися вздовж берега.
Вітасик уже підплив і виходив з води на пісок.
— Ну, фантастика! А я був певен, що ви «зайцями», — говорив Платоша, поки Вітасик викручувався і одягався. — Мені й на думку не спадало, що ви законні пасажири. Вчора ж удень вас бачив, і ви нічого не сказали… От і вирішив вас поки що замкнути, бо ж біг виконувати терміновий наказ боцмана. А ви, виявляється… Ну, фантастика!.. Добре, що ніхто, здається, не бачив… А то за такі стрибки з ілюмінатора… знаєте…
Коли хлопці, вскочивши у каюту, почали, захлинаючися, розповідати про свою пригоду, капітан Попенко нахмурився: