Єдина галузь давньогрецької науки, що дійсно мала велику практичну цінність, була й також найкраще розвинена. То була астрономія, до якої ми перейдемо в частині II.
Щодо наведеного вище зауваження про те, що необхідність практичного застосування науки забезпечила їй вагомий стимул бути точною, є один великий виняток. І це – практична медицина. До нашого часу найавторитетніші лікарі вперто продовжували дотримуватися практик на кшталт кровопускання, цінність яких ніколи не була встановлена експериментально і які насправді завдавали більше шкоди, ніж приносили добра. Коли в XIX столітті запровадили справді корисну методику антисептики, для якої була наукова база, більшість лікарів спочатку чинила їй активний спротив. Вимога щодо потреби здійснювати клінічні випробування, перш ніж схвалювати використання лікарських засобів, з’явилася аж у XX столітті. Лікарі дійсно рано навчилися розпізнавати різноманітні хвороби, а від деяких мали ефективні ліки, як-от кору хінного дерева (що містить хінін) проти малярії. Вони вміли готувати анальгетики, опіати, блювотні, проносні та снодійні засоби й різне зілля. Але часто зазначають, що фактично до початку XIX століття пересічному хворому було краще уникати допомоги лікарів.
Йдеться не про те, що за практичною медичною не стояла теорія. Була гуморальна теорія про чотири тілесні рідини – кров, флегму (слиз), чорну та жовту жовчі, які роблять нас відповідно сангвініками, флегматиками, меланхоліками або холериками. Гуморальну теорію сформулював ще в класичні давньогрецькі часи Гіппократ або хтось із його колег, роботи яких йому приписували. Як стисло зазначив значно пізніше Джон Донн у сонеті «Доброго ранку», ця теорія стояла на тому, що «все, що помирає, було нерівно змішане». Гуморальну теорію схвалював у римські часи Ґален Пергамський, роботи якого стали надзвичайно впливовими серед арабів, а потім і в Європі приблизно в XI столітті н. е. Я не чув про якісь спроби перевірити ефективність гуморальної теорії експериментально в часи, коли вона була загальноприйнята. (Сьогодні гуморальна теорія збереглася в аюрведі – традиційній індійській медицині, але лише щодо трьох її складників: флегми, жовчі та вітру.)
Крім гуморальної теорії, європейські лікарі аж до Нового часу мали знатися на іншій теорії, що буцімто мала медичне застосування, – астрології. За іронією долі, можливість для лікарів вивчати астрологію в університетах надавала докторам медицини значно вищого престижу, ніж хірургам, які вміли робити справді корисні речі на кшталт вправляння зламаних кісток, але до сучасної ери в університетах зазвичай не навчалися.
То чому ж доктрини та практики медицини існували так довго без втручання з боку експериментальної науки? Звісно, досягти прогресу в біології важче, ніж в астрономії. Як ми розглянемо в розділі 8, видимі рухи Сонця, Місяця та планет такі регулярні, що було нескладно зрозуміти, що первинна теорія не працює як слід; це сприйняття привело за кілька століть до кращої теорії. Але якщо пацієнт помирає, попри всі спроби освіченого лікаря, хто може сказати, у чому причина? Можливо, пацієнт надто довго вичікував, перш ніж звернутися до лікаря. А може, він недостатньо ретельно дотримувався рекомендацій.
Гуморальна теорія та астрологія мали хоча б видимість науковості. Але яка була альтернатива? Повернутися до жертвоприношення тварин богу лікування Асклепію?
Іншим фактором живучості давніх теорій у медицині могла бути надзвичайна важливість для пацієнтів одужання від хвороби. Вона давала лікарям владу над недужими, яку лікарі мали підтримувати, щоб нав’язувати їхні буцімто ліки. Причому люди, які мають владу, опиралися будь-яким дослідженням, що можуть знизити їхній авторитет, не лише в медицині.
5. Стародавня наука та релігія
Давньогрецькі досократики зробили великий крок до сучасної науки, коли почали шукати пояснення природних явищ безвідносно до релігії. Але цей розрив із минулим виявився у кращому разі пробним і неповним. Як ми вже бачили в розділі 1, Діоген Лаертський описував доктрину Фалеса не лише положенням «вода є універсальною первинною субстанцією», а й думкою, що «світ є одухотвореним та сповненим божеств». Утім, навіть якщо брати лише вчення Левкіппа та Демокріта, відрив від релігії розпочався – ніде в їхніх роботах про природу матерії, що збереглися до наших днів, немає жодної згадки про богів.