Для історії науки було важливо відокремити релігійні ідеї від вивчення природи. Цей процес тривав багато століть і у фізичній науці завершився фактично лише у XVIII столітті, а в біології не завершився навіть і тоді.
Звісно, не йдеться про те, що сучасний науковець від самого початку приймає рішення, що надприродних істот немає. Так має бути на мій погляд, але деякі хороші вчені глибоко релігійні. Радше ідея полягає в тому, щоб подивитися, як далеко можна зайти без припущень про надприродне втручання. Лише так можна творити науку, бо щойно людина звертається до надприродного, вона може пояснити геть усе, але не може перевірити жодне зі своїх пояснень. Ось чому ідеологія «розумного задуму», що просувається сьогодні, не є наукою – це радше зречення науки.
Роздуми Платона були сповнені релігійного. У діалозі «Тімей» він описував, як один із богів помістив планети на їхні орбіти, і, можливо, вважав, що ці планети самі були божественними сутностями. Навіть коли еллінські філософи «звільнилися» від богів, деякі з них описували природу з погляду людських цінностей та емоцій, які загалом цікавили їх більше, ніж неживий світ. Як ми вже бачили, міркуючи про зміни матерії, Анаксімандр говорив про справедливість, а Емпедокл – про незгоду. Платон вважав, що елементи та інші аспекти природи варто вивчати не заради них самих, а тому, що для нього вони втілювали якесь божество, присутнє у світі природи так само, як і в людських відносинах. Його релігійні погляди спиралися на цю думку, як видно з уривка з «Тімея»: «Отже, бог побажав, щоб, наскільки можливо, усе було добрим і нічого злим; тому, коли він взявся за все видиме, бачачи, що воно перебувало не в стані спокою, а у стані неузгодженого й безладного руху, то привів його до ладу з безладу, вважаючи, що перший стан, безумовно, кращий за другий»1.
Сьогодні ми продовжуємо шукати лад у природі, але не вважаємо, що цей лад проростає з людських цінностей. Не всі науковці від того в захваті. Видатний фізик XX століття Ервін Шредінґер виступав за повернення до зразків античності2, коли наука була невідривна від людських цінностей. У тому самому дусі висловився історик Александр Койре – він вважав нинішнє розділення науки й того, що сьогодні ми називаємо філософією, «катастрофічним»3. Натомість я вважаю, що ця туга за глобальним підходом до природи є тим, з чого науковці вже давно виросли. Ми просто не знаходимо в законах природи нічого, що якось відповідає ідеям праведності, справедливості, любові чи незгоди, і не можемо покладатися на філософію як надійний путівник на шляху до наукового пояснення.
Нелегко зрозуміти, якого саме сенсу язичники насправді надавали своїй релігії. Ті греки, що багато подорожували або читали, знали, що в країнах Європи, Азії та Африки поклоняються великому різноманіттю богів та богинь. Деякі з греків намагалися бачити в них ті самі божества під іншими іменами. Наприклад, набожний історик Геродот писав не про те, що корінні єгиптяни поклонялись богині на ім’я Баст, яка нагадувала давньогрецьку богиню Артеміду, а радше розумів це так, що вони поклонялись Артеміді під іменем Баст. Інші припускали, що всі ці божества були різні й усі реальні, і навіть включали іноземних богів до своїх молитов. Деякі з олімпійських богів, як-от Діоніс та Афродіта, були імпортовані з Азії.
Однак у деяких давніх греків розмаїття богів та богинь породжувало зневіру. Наприклад, досократик Ксенофан є автором відомого коментаря: «Ефіопи мають богів із кирпатими носами та чорним волоссям, фракійці – богів із сірими очима та рудим волоссям». Також він зауважив: «Але якби бики, коні та леви мали руки або вміли малювати та створювати твори мистецтва, подібні до зроблених людьми, то коні зображували би богів схожими на коней, а бики – схожими на биків. І тіла [своїх богів] створювали відповідно до форм, які має кожен вид»4. На противагу Геродоту історик Фукідід не виявляв жодних ознак релігійності. Він критикував афінського генерала Нікія за катастрофічне рішення відкласти відведення військ під час кампанії проти Сиракуз через місячне затемнення. Фукідід пояснював, що Нікій був «надто схильний до ворожіння та інших подібних речей»5.
Цей скептицизм щодо релігії особливо поширився серед давніх греків, які пов’язували своє життя з вивченням законів природи. Як ми вже бачили, роздуми Демокріта про атоми були абсолютно природознавчі. Спочатку ідеї Демокріта сприймав як протиотруту від релігії Епікур Самоський, що оселився в Афінах і на початку Елліністичної ери заснував Афінську школу, відому як «Сад». Епікур, у свою чергу, надихав римського поета Лукреція. Поема Лукреція «Про природу речей» зотлівала в монастирських бібліотеках, аж поки її не відкрили заново в 1417 році, після чого вона справила великий вплив на Європу епохи Відродження. Стівен Ґрінблатт6 простежив вплив Лукреція на Мак’явеллі, Мора, Шекспіра, Монтеня, Ґассенді[8], Ньютона та Джефферсона. Навіть коли язичництва ще не позбулися остаточно, серед давніх греків дедалі частіше спостерігалася тенденція сприймати його алегорично – як ключ до прихованих істин. Як казав Ґіббон: «Екстравагантність грецької міфології заявляла ясним та гучним голосом, що благочестивий дослідник, замість шукати в її буквальному сенсі скандалу або задоволення, має старанно досліджувати окультну мудрість, яку з властивої античної обережності прикрили маскою нерозсудливості та вигадки»7. Пошук прихованої мудрості за часів Стародавнього Риму привів до появи школи, відомої сьогодні як школа неоплатонізму, яку заснували в III столітті н. е. Плотін та його учень Порфирій. Неоплатоністи, хоч і не досягли були нічого нового в науці, зберегли у своєму вченні Платонову цікавість до математики. Наприклад, Порфирій написав біографію Піфагора та коментарі до «Начал» Евкліда. Пошук прихованих значень під зовнішньою оболонкою є важливим завданням науки, тому не дивно, що неоплатоністи хоча б не втратили інтерес до наукових питань.