Якщо раптом і є якісь «пусті базіки», що беруться сміливо виголошувати судження, хоч геть не знають математики, і водночас, безсоромно перекручуючи смисл якогось уривка зі Священного Писання на користь їхніх цілей, насмілюються засуджувати та критикувати мою роботу, – то вони турбують мене так мало, що я б навіть знехтував їхніми судженнями як маячнею. Адже відомо, що Лактанцій, видатний письменник, але навряд чи математик, абсолютно по-дитячому міркує про форму Землі, сміючись із тих, хто каже, що Земля має форму кулі9.
Однак Коперник був не зовсім справедливий до Лактанція. Той справді казав, що небо не може опинитися під Землею10. Він стверджував також, що, коли світ – це сфера, тоді мають бути люди та тварини, що живуть на іншій його стороні, – антиподи. Але ж це абсурд – немає жодних причин, чому люди та тварини мали б населяти кожну частину сферичної Землі. А що було б не так, якби на іншій стороні жили люди та тварини? Лактанцій припускає, що тоді вони впали б на «нижню частину неба». Після цього він наводить думку, протилежну ідеї Арістотеля (не називаючи того на ім’я), який казав, що «у природі речей, щоб маса тяжіла до центра», звинувачуючи тих, хто дотримується такої думки, «у поясненні безглуздя безглуздям». Звісно, саме Лактанцій тут каже безглузді речі, але на противагу припущенню Коперника він покладався не на Священне Писання, а лише на якісь надзвичайно поверхові міркування про явища природи. Загалом я не думаю, що прямий конфлікт між Священним Писанням та науковими знаннями був серйозною причиною напруження між християнством та наукою.
Значно важливішою, як на мене, була поширена серед перших християн думка, що язичницька наука відволікає від речей духовних, що мають нас турбувати. Ця ідея простежується від самих джерел християнства, від святого Павла, який попереджав: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»11. Найвідоміше твердження щодо цих рядків належить одному з отців Церкви Тертулліану, який близько 200 року питав: «Який стосунок мають Афіни до Єрусалима або Академія до Церкви?» (Афіни та Академію Тертулліан вибрав як символи еллінської філософії, з якою він, імовірно, був більш знайомий, ніж з александрійською наукою.) Розчарування в язичницьких наукових вченнях ми знаходимо і в одного з найавторитетніших отців Церкви блаженного Августина Іппонійського. В юності Августин вивчав давньогрецьку філософію (хоча й лише в латинських перекладах) і вихвалявся своїм розумінням Арістотеля, але пізніше він питав: «І яка ж мені користь, що я зумів прочитати та зрозуміти всі праці, які тільки знайшов, з так званих «вільних мистецтв», коли насправді був рабом нечестивої пристрасті?»12 Августин переймався конфліктами між християнством та язичницькою філософією. Незадовго до смерті у 426 році він, оцінюючи свою минулу роботу, прокоментував: «Мені також направду неприємно від того, як я звеличував Платона чи платоністів або філософів Академії понад те, що було належним для таких нерелігійних людей, особливо тих, від чиїх великих помилок потрібно захищати християнське вчення»13.
Інший фактор: християнство пропонувало можливості церковної кар’єри для розумних молодих людей, деякі з яких за інших умов стали б математиками чи біологами. Єпископи та священики загалом не підлягали юрисдикції звичайних цивільних судів і не сплачували податків. Єпископ, як-от Кирило Александрійський або Амвросій Медіоланський, міг мати значну політичну владу, набагато більшу, ніж учений Александрійського мусейону чи Афінської академії. Це було щось нове. За язичництва релігійні посади відходили людям із багатством або політичною владою, а не багатство та влада – людям від релігії. Наприклад, Юлій Цезар та його наступники отримали посаду великого понтифіка не як визнання благочестя чи освіти, а як наслідок їхньої політичної влади.
Давньогрецька наука існувала деякий час і після прийняття християнства, хоча здебільшого у формі коментарів більш ранніх робіт. Філософ-неоплатонік Прокл, який працював у V столітті в Академії Платона в Афінах, написав коментар до «Начал» Евкліда з деякими оригінальними доповненнями. У розділі 8 я матиму нагоду процитувати більш пізнього члена Академії Сімплікія у зв’язку з його зауваженнями в коментарі до творів Арістотеля про погляди Платона на орбіти планет. Наприкінці IV століття Теон Александрійський написав коментар до видатної роботи Птолемея з астрономії «Альмаґест», а також підготував свою редакцію видання Евкліда. Його знаменита донька Гіпатія стала головою міської неоплатонічної школи. Століттям пізніше християнин Іоанн Філопон написав в Александрії коментарі до Арістотеля, у яких заперечує доктрини останнього щодо руху. Іоанн стверджував, що підкинуті вгору тіла падають не одразу не тому, що їх підхоплює повітря, як вважав Арістотель, а радше тому, що під час підкидання тілам надається якась властивість, що підтримує їхній рух. Це було передбачення пізніших ідей про імпульс, або кількість руху. Однак творчі науковці чи математики рівня Евдокса, Арістарха, Гіппарха, Евкліда, Ератосфена, Архімеда, Аполлонія, Герона або Птолемея більше не з’являлися.