Намагання астрономів узгодити між собою сонячні та місячні календарі добре ілюструє визначення дати Великодня. У 325 році Нікейський собор проголосив, що Великдень потрібно святкувати першої неділі після першого повного місяця від дня весняного рівнодення. За часів царювання Феодосія І було навіть встановлено смертну кару за святкування Великодня не в той день. На жаль, точна дата, коли насправді спостерігається весняне рівнодення, неоднакова в різних точках Землі[12]. Щоб уникнути жахливої ситуації, коли Великодень святкують у різні дні в різних місцях, довелося призначити чітку дату весняного рівнодення й відповідно дату першого повного місяця після нього. У пізньоантичний період Римська церква схвалила для цього Метонів цикл, але чернечі громади Ірландії спиралися на давніший юдейський 84-річний цикл. У VII столітті боротьба між римськими місіонерами та ірландськими ченцями за контроль англійської церкви здебільшого була конфліктом саме через дату Великодня.
Фактично до Нового часу створення календарів було основним заняттям астрономів, привівши до прийняття в 1582 році під покровительством папи Григорія XIII нашого сучасного календаря. Для розрахунку дати Великодня датою весняного рівнодення сьогодні встановлено 21 березня, але це 21 березня за григоріанським календарем на Заході та за юліанським календарем у православних церквах. Тому Великдень досі святкують у різні дні в різних частинах світу.
Хоча наукова астрономія мала практичне застосування ще в Еллінську епоху, це не вразило Платона. Показовим є діалог у «Державі» між Сократом та його опонентом Главконом6. Сократ припускає, що астрономію варто включити до курсу освіти царів-філософів, а Главкон з готовністю погоджується: «На мою думку, саме її, бо добра обізнаність у змінах пір року, у місяцях та роках бажана не лише для рільництва й мореплавства, а й не меншою мірою для стратегічного вміння». Сократ називає це наївним. Для нього суттю астрономії є те, що «при вивченні тих наук очищається і знову оживає певний орган людської душі… Тим часом набагато вартісніше зберегти його в цілості, ніж мати тисячу очей, адже лише він єдиний здатний бачити істину». В Александрії такий інтелектуальний снобізм був менш поширений, ніж в Афінах, але, наприклад, філософ Філон Александрійський (I століття) у своїй роботі зауважує, що «те, що сприймається розумом, у всі часи вище за видиме органами чуттів»7. На щастя, можливо, під тиском практичних потреб астрономи навчилися не покладатися на один лише розум.
7. Вимірювання Сонця, Місяця та Землі
Одним із найвидатніших досягнень давньогрецької астрономії було вимірювання розмірів Землі, Сонця та Місяця, а також відстаней від Землі до Сонця та Місяця. Не те, щоб отримані результати були точні щодо цифр. Спостереження, на яких базувалися ці розрахунки, були надто приблизні, щоб привести до точних розмірів та відстаней. Але це вперше математика була правильно використана, щоб зробити кількісні висновки про природу світу.
Для цього було необхідно спочатку зрозуміти природу затемнень Сонця та Місяця, а також відкрити, що Земля – сфера. І християнський мученик Іпполіт, і часто цитований філософ Аецій, роки життя якого невідомі, приписували найперше розуміння затемнень Анаксагору – іонійському греку, що народився близько 500 року до н. е. у Клазоменах (поблизу Смирни), а потім викладав в Афінах1. Можливо, покладаючись на спостереження Парменіда, що яскравий бік Місяця завжди обернений до Сонця, Анаксагор зробив такий висновок: «Саме Сонце наділяє Місяць його блиском»2. Зважаючи на це, було природно зробити висновок, що затемнення Місяця відбуваються, коли він проходить крізь тінь від Землі. Начебто він також зрозумів, що затемнення Сонця відбуваються, коли на Землю падає тінь від Місяця.
Щодо форми Землі комбінація міркувань та спостережень дуже добре прислужилася Арістотелю. Діоген Лаертський та давньогрецький географ Страбон писали, що задовго до Арістотеля Парменід стверджував, що Земля – це сфера, але ми й гадки не маємо, як (якщо це взагалі було) Парменід дійшов такого висновку. У своєму творі «Про небо» Арістотель навів як теоретичні, так і емпіричні аргументи на користь сферичної форми Землі. Як ми вже бачили в розділі 3, згідно з апріорною теорією матерії Арістотеля, важкі елементи – земля та (меншою мірою) вода – тяжіють до центру Всесвіту, тоді як повітря і (більшою мірою) вогонь прямують від нього. Земля є сферою, центр якої збігається з центром Всесвіту, бо так найбільша кількість важкого елементу «земля» може опинитися якнайближче до цього центру. Арістотель не зупинився на такому теоретичному аргументі, а додав на користь сферичної форми Землі емпіричне доведення. Земна тінь на Місяці під час місячного затемнення криволінійна[13], і положення зірок у небі, схоже, змінюється в міру просування спостерігача на північ чи південь: