— Ми згодні і раді, — відповів Валерій. Ясне проміння вдарило в очі мандрівників.
Передача почалася. Старий кілька хвилин говорив, потім показав на Вікторію і Валерія.
— Вся планета вітає вас, — сказав він. — Ми щасливі, що зустріли в Космосі подібних до нас…
Світло погасло. Залишилося лише рівне випромінювання стін. Потім поволі згасло і воно. Лише попереду сяяв блакитнуватим кольором екран.
— Ми покажемо вам наш світ, наші заводи, школи, поля, — сказав Старий.
На екрані виникло внутрішнє зображення шахти. В штольні машини, розташовані рядами, випромінювали короткими імпульсами блакитні струмені енергії, і під їх дією порода спадала вниз, а потім стрічкою конвейєра пливла вгору. На екрані з’явився весь шлях, яким ішов потік руди. Збагачувальні фабрики, металургійні заводи, лабораторії з дивними небаченими машинами і апаратами проходили перед зачарованими мандрівниками…
Технічний потенціал планети був такий неосяжний, що розумні істоти лише керували машинами… Потім на екрані з’явилися поля, підземні ріки і озера, а понад ними блакитні будівлі, де жили розумні істоти. Міста з’єднувалися спеціальними тунелями, по яких мчалися з швидкістю звука сигароподібні апарати — транспортні машини…
Валерій запитав, якою силою приводяться в рух всі машини. Старий відповів:
— Ми використовуємо силу розпаду чи синтезу будь-якого елемента. Апарати наші працюють практично безкінечно, тобто до того часу, коли треба замінити металічні частини… Цією ж силою ми виштовхнули нашу планету в простір. По екватору ми розташували ряд могутніх реактивних дюз. В них використовується енергія синтезу гелію — наймогутніша ядерна енергія! Ми поволі зупинили обертання планети навколо осі, щоб уникнути катастрофи від раптового поштовху, а потім з допомогою реактивних двигунів на полюсах виштовхнули планету з її орбіти. Перед тим ми сконденсували атмосферу в спеціальних гігантських резервуарах, де вона знаходиться в твердому вигляді. Тепер вона вже наполовину використана для штучної атмосфери… Через світовий простір ми летіли з швидкістю, яка близька до швидкості світла. Років десять таму ми почали гальмувати планету, щоб вивчити умови в вашій системі…
Старий замовк. На екрані показалося приміщення школи. В просторих залах учні, сидячи в кріслах, слухали мовчазного учителя. На запитання Валерія Старий відповів, що вони вільно передають думки на близьку відстань без шоломів. Цього їхня раса досягла мільйони років тому. Метод беззвучного зв’язку між людьми економніший і корисніший. Він в основному запроваджений в усіх школах…
Мандрівники здивувалися, що в містах і на полях, де молоді жінки збирали золотисті плоди, було дуже мало населення. Старий пояснив, що на протязі останніх тисячоліть, коли вони боролися з холодом і з неймовірними труднощами переходили жити під землю, кількість населення дуже зменшилася… Тому тепер жінки тут знаходяться в привілейованому становищі і не виконують важкої праці. Але ще незрівняно більшою увагою на цій планеті оточені діти…
Могутні атомні станції, як пояснив Старий, безперервно оновлюють атмосферу підземель. Очищати повітря від вуглекислоти допомагає буйна рослинність в оранжереях. Ці самі станції будуть відновлювати атмосферу планети, коли вона ввійде в нову систему на орбіті Землі… Потужність станцій така величезна, що це завдання буде виконане за кілька місяців.
Ще багато різних чудес побачили мандрівники, знову вирушивши в подорож по тунелях, і вже навіть не дивувалися тому, що зустрічалося по дорозі. Через кілька годин від напруження в обох заболіла голова, і вони зупинилися на березі величезного басейну, навколо якого було багато буйних рослин, подібних до земного хмелю, на яких висіли круглі плоди…
— Прекрасно тут у вас, — звернувся Валерій до Старого, — але важко так жити — весь час в штучному світі…
— Ви вірно говорите! — відповів Старий. — Якраз тому ми й вирішили переправити нашу планету сюди… Ми побороли всі хвороби, ми досягли чудес в синтезі органічних речовин, але замінити життя під промінням справжнього світила, на поверхні планети, ніхто не зможе! Передайте нашу вдячність людям Землі за дозвіл бути вашими сусідами!..
Тепло попрощавшись з Валерієм і Вікторією, господарі випровадили їх на поверхню…
Зелена тінь зорельота, як і раніше, лягала на тьмяну рівнину. Холодним промінням сяяло маленьке Сонце і яскраві різнокольорові зорі… Незабаром мандрівники були в каюті корабля і роздяглися. Тригуб зняв скафандр, склав його в нішу і підійшов до Вікторії. Включив освітлення. Очі Вікторії сяяли, мов зірочки, на худенькому обличчі. Тільки тепер Валерій збагнув, яка вона люба для нього, в яких незвичайних умовах знайомились і зустрічались вони. І ніжність — велика ніжність теплою хвилею залила груди Валі. Він узяв руки Вікторії в свої…