— Мамо! А чи далеко до Місяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла:
— Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди…
Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір:
— Мамо, мамо, я придумав, як можна долетіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим часом підростуть і долетять…
І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в університеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях, — завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля…
Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі!
— Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, скинути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Буття!..
Його не слухали, за спиною посміхались:
— Знаменитий учений, а трохи той…
І показували пальцем біля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, його чудесну мрію вважають химерою! Кінець!
Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Мабуть, ні, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого серця- Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки галюцинації і в сні і наяву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкритими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глухий гомін велетенського міста і парапет набережної, де він сидить…
Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчував і бачив лише одне…
…Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої істоти. З неба ллються палючі промені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Святослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію. Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пити… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чорному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супроводжують його…
Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота?
А білий привид наблизився і зупинився перед Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіноче обличчя — але ніяк не зрозуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блискають її зіниці, біле волосся вільно спадає локонами на груди. Вона підіймає свою тонку прозору руку, прикладає до чола Святослава, і йому здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.
Жінка нового світу мовчки робить запрошуючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє незвичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилається навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться чарівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця триватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота…
Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкритим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і бачить, що два світила опускаються донизу, стають все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь!