— Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стрепенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розумію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері?
— Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем?
— Це правда, Мері?
— Так!..
— Для чого, для чого? Кому потрібне на цьому світі ще одне створіння, ще один черв’як? Не треба цього, Мері…
— Ні! Ні! — схвилювалася Мері. — Я не знищу твого сина… Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє марення, куди, скажи…
— Ах так — марення? Ти згодна з тим, як мене оцінила підла преса? І це ти, Мері, яка так раніше розуміла мене?
— Я хотіла показати тобі, що треба знайти мету і в нашому земному житті.
Святослав зневажливо махнув рукою:
— Перестань!.. «Мета»! Яка мета? Дати світові ще одного чи кількох нещасних? Ти ж прекрасно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповіді! Для чого ці смішні і нікчемні розмови… Я не можу, розумієш — я не можу не використати цієї можливості, щоб здійснити свою мрію! Пробач мені, Мері… Я знаю — тобі тяжко… Але я повернуся! Я повернуся звідти!..
Мері гірко посміхнулась і не сказала нічого.
Холодок відчуження ліг між ними. Суворим і холодним відлітав щоранку Святослав, і знову до нього настирливо з’являлись галюцинації, і знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в інші світи. І такі ясні були ці видіння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дійсність — другий чудесний світ, що мерещиться йому у видіннях, чи заплакана Мері, що цілими днями без руху сидить на дивані, втупившись в одну точку…
ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ
…Пройшло 10 місяців… Через місяць мав відбутися старт космольота. Роген в кількох нотаріальних конторах оформляв всі необхідні документи для того, щоб ніхто не міг стати його спадкоємцем протягом ста років. Крім того, він, за вимогою Барвицького, повністю матеріально забезпечив Мері і її майбутніх нащадків…
В червні неждано до професора завітав гість: це був академік Копилов, який приїжджав на конгрес фізиків. Барвицький був розчулений — ніхто з учених до цього часу не провідав його, ніхто не згадав Копилов був першим.
— Колего, — сказав Копилов, після привітання, — я приїхав до вас не лише для того, щоб провідати вас. Я знаю про те, що вам відмовлено в роботі у всіх інститутах, і хочу запропонувати найактивнішу роботу в нашій академії і якраз в галузі ваших досліджень… У нас в Росії почалися роботи по збудуванню космічного корабля для польотів в інші системи. Я думаю, що ваш досвід, ваша ерудиція була б дуже корисною при цих дослідженнях. Незважаючи на різницю в світоглядах, у нас з вами є багато спільного…
— Я дуже зворушений, колего, — відповів Барвицький, — але мені вже нічого цього не потрібно. Через місяць я вилечу в Космос!..
— Як? — здивовано вигукнув Копилов.
— Я говорю серйозно… Про це ніхто в світі не знає, але вам я розповім. З умовою, що ви збережете таємницю!
— Розуміється!..
— Так от, відразу після Асамблеї, коли я був спаплюжений і осуджений світом, — мене викликав Роген…
— Роген? — вигукнув Копилов. — Це відомий магнат?
— Так. Він дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космічний корабель для досягнення зверхпроменевих швидкостей. Менше ніж через місяць апарат буде готовий…
— Хто на ньому полетить?
— Роген і я…
— Що він хоче робити там, в Космосі? — здивувався Копилов. — Здається, там не зробиш бізнесу!
— Хто знає, — таємничо мовив Святослав. — А між тим цього я не маю права говорити…
— Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосі, без товаришів, без наукової експедиції?
— Мені не потрібно експедиції, я не збираюся додавати результати жалюгідних досліджень на інших світах до так званої «скарбниці» людської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Простору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — правий я чи ні!
— Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, побажаю вам щастя, але від душі попереджую, що вас чекає поразка!..
— Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте?
— Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можливість контролювати свої дії і, може, навіть загине!..
— Я хочу бачити це!..
— Але ж ви нікому не передасте свої знання…
— За мною підуть інші…
Копилов з докором похитав головою: