Це відбувалося в 1946-му чи на початку 1947 року. В наступні місяці мені довелося часто їздити лінією «А»; а що маршрут був довгим, раз по раз я пригадував оту розмову з Гарсією Боусою та з іронією роздивлявся людей навколо себе — одні сиділи, інші, тримаючись за шкіряні петлі, погойдувалися, наче коров’ячі туші на гаках у різниці. Двічі на станції «Хосе Марія Морено» мені без жодних на те підстав здалося, ніби дехто (спершу якийсь чоловік, згодом дві літні жінки) були не звичайними пасажирами, як решта. Одного четверга ввечері, на станції «Медрано» — я саме повертався з боксерського поєдинку, в якому по очках переміг Хасінто Льянес, — мені здалося, що дівчина, котра куняла на другій лаві перону, сиділа там зовсім не тому, що чекала наступного поїзда. Вона хоча й увійшла до того самого вагону, що й я, проте вийшла на «Ріо-де-Жанейро» та залишилася на пероні, начеб її брали якісь сумніви або вона втомилася чи щось її гнітило.
Я кажу про це зараз, коли вже все з’ясував; таке трапляється після пограбування, коли люди раптом пригадують, що якісь підозрілі жевжики справді вешталися неподалік. А проте в цих непевних фантазіях, що мовби знічев’я перепліталися в моїй голові, від самого початку щось неначе вело мене далі й далі, залишаючи такий собі осад підозри; відтак того вечора, коли Гарсія Боуса як цікаву подробицю згадав результати обліку, я негайно поєднав обидва факти й майже зі страхом відчув, що в цій химерній картині щось таки збігається одне з одним. Можливо, я першим із тих, хто були поза грою, здогадався про це.
Потім іде непевний період, в якому перемішуються дедалі сильніше бажання перевірити свої підозри, вечеря в «Ель Пескадіто», що зблизила мене із Монтесано та його споминами, щораз неухильніші й обережніші спуски в метро, яке я тепер сприймав зовсім інакше, як чиєсь стороннє повільне дихання, як пульс, що хтозна чому вже б’ється для міста, вже не є лише одним із видів міського транспорту. Але перш ніж розпочати справжній спуск (маю на увазі не звичайну поїздку в метро, як це роблять геть усі), я витратив чимало часу на роздуми й аналіз. Упродовж трьох місяців, поки їздив 86-м трамваєм, щоб уникнути оманливих доказів чи випадковостей, мене затримувала на поверхні одна гідна уваги теорія Луїса М. Баудіццоне. Оскільки я — майже жартома — переповів йому повідомлення Гарсії Боуси, Луїсові спало на думку пояснити це явище таким собі різновидом атомного розпаду, можливого у місцях великого скупчення людей. Ніхто ніколи не підраховував, скільки людей виходить зі стадіону клубу «Рівер Плейт» у неділю після матчу, ніхто не порівнював цю цифру із кількістю придбаних квитків. Чи в стаді у п’ять тисяч буйволів, що біжить вузькою ущелиною, однакова кількість тварин на вході й на виході? Дотики людей на вулиці Флорида потроху обтирають рукава пальт, спід рукавичок. Отже, дотики 113 987 пасажирів у переповнених поїздах, де вони трясуться й труться одні об одних на кожному повороті й за кожного гальмування, можуть призвести (внаслідок втрати індивідуального та його поглинання множинним) до втрати чотирьох одиниць упродовж двадцяти годин. Щодо другої аномалії — я маю на увазі п’ятницю, коли з’явився один зайвий пасажир, — Баудіццоне лише погодився з Монтесано й пояснив її похибкою в підрахунках. Після всіх цих доволі умоглядних припущень я знову почувався дуже самотнім, хоча не лише не мав власних здогадів, а й відчував шлункові кольки щоразу, коли проходив повз вхід до метро. Відтак я на власний розсуд продовжував свій шлях, потроху просуваючись уперед за спіраллю — саме тому я довго їздив трамваєм, перш ніж відчув, що можу повернутися на лінію «А», насправді спуститися під землю й не лише задля того, щоб просто проїхатися в метро.
Тут слід сказати, що вони анітрохи мені не допомогли; більше того — сподіватися на них чи просити про допомогу було б нерозважливо. Вони знаходяться там і навіть не підозрюють, що з цього абзацу я починаю писати їхню історію. Зі свого боку, мені б не хотілось їх виказувати і, хай там як, але я не назву ті кілька імен, які взнав за тижні, коли я проник в їхній світ; якщо я й учинив так, якщо пишу зараз цей звіт, то лише з добрих намірів — я прагнув допомогти мешканцям Буенос-Айреса, яким завжди дошкуляють транспортні проблеми. Тепер річ навіть не в тім, тепер мені просто лячно, тепер я вже не можу наважитися спуститися туди, хоча це безглуздо — трястися в повільному незручному трамваї, коли в двох кроках метро й усі на ньому їздять і не бояться. Я достатньо чесна людина, щоб визнати: якщо від них усі відцуралися — звісно, без розголосу, — і всім до них більш-менш байдуже, — я почуватимуся спокійніше. І не через те, що моє життя було під загрозою, поки я перебував унизу, хоча я ані миті не почувався в безпеці, поки просувався в своєму розслідуванні стільки ночей (там усе відбувається вночі, немає нічого більш облудного та штучного за сонячні промені, що проникають крізь дахові вікна між станціями або освітлюють верхню половину сходів); цілком імовірно, що я врешті-решт чимось викажу себе і вони взнають, навіщо я по стільки годин проводжу в метро, так само як одразу вирізняю їх у юрбі людей, що купчаться на станціях. Вони такі бліді, але діють напрочуд ефективно; вони такі бліді та засмучені, майже всі дуже засмучені.