Хоч як це дивно, від самого початку мені найбільше хотілося взнати, як вони живуть; з’ясувати, чому вони так живуть, видавалося мені менш важливим. Я майже одразу облишив думку про тупики та закинуті тунелі; їхнє існування було явним і відповідало пасажиропотокові між станціями. Це правда, що між «Лорія» та «Пласа Онсе» бовваніла якась подоба підземного царства мертвих із підземними горнами, запасними путями, складами та дивними спорудами із затемненого скла. Цей різновид пекла виднів кілька секунд, поки поїзд, брутально розгойдуючи нас на поворотах, під’їздив до особливо сяйливої після тунельного мороку станції. Але варто було уявити кількість робітників і наглядачів, що пересуваються цими брудними штольнями, і я одразу відкинув думку про них, як про ймовірну опорну базу; розташуватися тут — принаймні попервах — вони не могли. Мені вистачило кількох оглядових поїздок, аби зрозуміти, що ніде, крім самої лінії — тобто станцій з їхніми перонами та поїздів у майже постійному русі, — немає ні місця, ні умов, придатних для їхнього існування. Я відкинув тупики, місця розгалуження колій і склади й методом виключення дійшов очевидного й моторошного висновку; у цьому царстві пітьми раз по раз приходило до мене розуміння того, що ж залишилося на остачу. Існування, яке я тут окреслюю (дехто скаже — припускаю), на мою думку, обумовлене суворою та неухильною потребою; завдяки послідовному відкиданню різних імовірностей було встановлено єдино можливу. Вони — тепер це було очевидно — не розташувалися ніде; вони живуть у метро: у його поїздах, у постійному русі. Їхньому існуванню та циркуляції на кшталт лейкоцитів — вони такі бліді! — сприяє невідомість, що досі їх оберігає. Після такого висновку все інше робилося очевидним. Поїзди, що рухаються лінією «А», ніколи не бувають порожніми (хіба що тільки вдосвіта чи глупої ночі), оскільки мешканці Буенос-Айреса опівнічники, й завжди знайдеться бодай кілька пасажирів, які зайдуть до метро перед закриттям станції. Можна було б уважати зайвим останній поїзд, який просто курсує за розкладом, хоча до нього вже ніхто не сідає, однак мені ніколи не доводилося такого бачити. Точніше, я це бачив кілька разів, але насправді він був порожнім лише для мене; його дивними пасажирами були ті з них, які вночі неухильно виконували суворі приписи. Я так і не виявив, де вони вимушено переховуються впродовж трьох мертвих годин — від другої ночі до п’ятої ранку, — коли лінія «А» не працює. Чи то залишаються в поїзді, поки той стоїть у якомусь тупику (в такому разі машиніст має бути одним із них), чи то губляться в юрбі нічних прибиральників. Останнє припущення менш вірогідне, бо вони не мають ані відповідного робочого одягу, ані особистих стосунків зі справжніми прибиральниками, тож, по-моєму, радше за все вони використовують невідомий звичайним пасажирам тунель, що з’єднує станцію «Онсе» з портом. До того ж, чому на станції «Хосе Марія Морено» в приміщенні, на дверях якого висить табличка «
Вхід заборонено», повно паперових згортків та ще й стоїть дивний ящик, в якому можна щось переховувати? Очевидна хисткість цих дверей навіває найгірші підозри; хай там як, хоча це може видатися безглуздям, але мені здається, що вони живуть в один із наведених тут способів — у поїздах чи на станціях; у глибині душі я в це вірю з якихось естетичних міркувань, а може, так підказує мені здоровий глузд. Здається, немає переконливих слідів їхнього постійного пересування між станціями.